Вихованець інтернату мріє про власний дім та сім'ю

Одна з мрій чотирнадцятирічного Василя Воротинцева - мати власний дім та велику дружну родину. Три роки тому хлопчика забрали з сім’ї, тепер він живе у Бережанській школі-інтернаті.

Батьки, за словами юнака, мешкають у Бережанах. Батько їздить на заробітки, а мама вдома господарює. Окрім Василя, у родині є ще двоє дітей - старший брат хлопця вже повнолітній, а молодшому нещодавно виповнилося два рочки. Малюк живе з батьками.

Хоч із рідними Василь бачиться не дуже часто, він постійно згадує про них. Каже, що хоче повернутися в сім’ю.

- Мені в інтернаті добре - і нагодують, і одягнуть. І вихователі добрі до дітей, - наголошує він. - Але все одно хочеться додому, як не крути.

Батьків юнака поки що не позбавили батьківських прав. Тож хлопчик ще сподівається повернутися до рідних. Хоча до життя в інтернаті, зізнається, уже звик. Тут він знайшов багато друзів та однодумців, тут відкрив у собі різні таланти.

Василь обожнює спорт. Змалечку він грає у футбол, любить теніс. Раніше кілька років поспіль відвідував спортивну секцію. Тепер, через брак вільного часу та навантаження у школі, не ходить туди. Окрім активних видів спорту, його цікавлять шахи.

- Це мене тато навчив грати, - гордо каже він. - Щоправда, я не такий вже супергравець, але із друзями зіграти партію люблю.

Рік тому у шкільній програмі юнака з’явився новий предмет - інформатика. Він настільки сподобався нашому співрозмовникові, що той вирішив стати програмістом. Уже після закінчення дев’ятого класу Василь планує вступати у коледж.

- Можливо, колись працюватиму у великій компанії, - посміхаючись, каже він. – Поки що я намагаюся добре вчитися, освоюю комп’ютерні програми. Цього літа буду пробувати вступати кудись.

У чуже місто хлопець не боїться їхати. Навпаки, він завжди охоче знайомиться з новими людьми.

- У цьому навчальному році я двічі їздив відпочивати у «Молоду гвардію», що в Одесі, там познайомився з дітьми з інших міст України. Більшість з них - зі Сходу країни. Усі вони дуже кльові! Хоч деякі з них говорили російською, а хтось - суржиком, конфліктів у нас не виникало. Навпаки, всі були дуже дружелюбними. Тому ми вирішили й надалі продовжувати спілкування - по телефону, у соцмережах. Чим більше позитивних людей у моєму оточенні, тим краще.