Оточена любов’ю жінка-трудівниця і просто хороша мама – це про Марію Михайлівну Туряницю, мешканку села Кибляри Ужгородського району Закарпаття. Із своїх 89 майже 40 присвятила роботі з людьми. Ще у далекому 1946 році обрали двадцятиоднорічну юнку головою місцевої сільської ради. Чи усвідомлювала, яка це відповідальність? Чи могла подумати, що пробуде на посаді так довго?
Автор: karpatnews
Оточена любов’ю жінка-трудівниця і просто хороша мама – це про Марію Михайлівну Туряницю, мешканку села Кибляри Ужгородського району Закарпаття. Із своїх 89 майже 40 присвятила роботі з людьми. Ще у далекому 1946 році обрали двадцятиоднорічну юнку головою місцевої сільської ради. Чи усвідомлювала, яка це відповідальність? Чи могла подумати, що пробуде на посаді так довго?
Як розповідає пані Марія, молодість її пройшла у війні, а, отже, у бідах та недостатках…
– Життя у повоєнні роки було для усіх нелегким. Я керувала трьома селами: Киблярами, Лінцями і Гайдошем. Із людьми працювати непросто, з ними слід бути обережною, доброю і ввічливою; прислухатися, знати чиїсь радості й печалі. І ніколи не ображатися. Цього бажаю і нашому нинішньому Президенту, лише мудрий лідер може вивести нас із кризи. – Що було найнеприємнішим у вашій роботі?
– Загалом, посада подобалася. Люди любили і поважали свого голову – тому конфлікти і сварки майже не виникали. А як щось і траплялося, то дрібне. Скоро забувалося. Селяни, скажімо, не сприйняли створення колгоспів, бо це означало позбутися і землі, і худоби. До них потрібно було правильно підступитися. Та ще й виконати волю «агітаторів» з центру.
– Ви керували Киблярівською сільською радою аж до 1982 року…
– Бо, мабуть, була мудрою жінкою. Завжди ставила на перше місце інтереси людей. До прикладу, прийшли до мене люди в погонах і вимагали здати їм куркулів. «Яких ще куркулів?– питаю.
– Немає у нас таких і не було.» Так і пішли «гості» ні з чим. За те мене, певно, селяни й любили, слухалися, вчасно здавали державі молоко, яйця. Наша сільська рада була передовою у районі. Я так довго займала цю посаду, що якось почали називати мене «вічним головою».
– А як познайомилися із своїм чоловіком?
– У далекому 1952 році відправили мене у Рівне вчитися на соціального працівника. Там ми і знайшли одне одного. У Кибляри приїхали вже вдвох. Чоловік був хорошою людиною, у всьому допомагав. Не раз і серед ночі потрібно було вставати, їхати кудись у справах, і він мене розумів. Ми все робили вдвох. Дім теж збудували разом.
– У свої 89 прекрасно виглядаєте. У чому секрет?
– Та немає ніякої таємниці. У мене здоров’я, нівроку,– ніколи не хворіла. З розумом використовувала час, не сиділа без діла. І ще, повторюсь, жити по-людськи намагалася, не брала погане близько до серця. От і все…
– Знаю, що прожили життя у трьох державах. Де усе-таки було найкраще?
– Народилася за чехів. Життя було бідним, грошей не вистачало, проте відчувалася свобода. Влада була лояльною до простого люду. Але незабаром усе змінилося. Після невдалої спроби Августина Волошина створити власну державу Закарпаття анексувала Австро-Угорщина. Це була багата, як на той час, країна. У магазинах з’явився дешевий хліб. Але жандарми постійно чатували на «правопорушників». Багато хто відчув на спині їхнього пендрика. Цим угорська влада нагадує радянську. Післявоєнні роки, мабуть, найважчі. Нам, простим селянам, довелося відроджувати величезну державу. По суті, нічого не мали: ні землі, ні худоби, а у радгоспі платили копійки. За необережне слово чи дію могли не тільки ув’язнити, але й засудити до смерті. Навіть сільського голову за непослух могли побити. Із чоловіками так і робили, а жінок, либонь, жаліли. Уже у 80-х життя стало легшим і ситнішим, я б сказала.
– Тепер ви громадянка України…
– Живемо вже в чудовій державі, багатій на ресурси і працьовитих людей. Проблема лише в тому, що раніше не було при владі розумного лідера, який би знав керувати людьми. А ще отота корупція, що в’їлася у наше життя, мов іржа…
– Ким за національністю себе вважаєте?
- Русинкою. У моєму свідоцтві про народження 1926 року так і записано. «Я Русин был, есмь и буду». Це слова великого Будителя Духновича, котрий написав гімн підкарпатських русинів. – На пенсії уже близько 30 років. Є чим вдома зайнятися?
– Звичайно. У нас велике ґаздівство, за ним треба доглядати. Та ще й город, поле … Але я не сама, живу з дочкою і її чоловіком, які подарували двох гарних онуків
– Ольгу і Сергійка. Хлопець любить куховарити, тому на столі завжди щось смачненьке. Дочка теж працює у сільській раді, тому я в курсі усіх подій. Та й сама часто туди навідуюсь.
– Чи слідкуєте за ситуацією на Сході України?
– Звичайно. Я, як і тисячі українців, уважала росіян братами. А тепер вони йдуть на нас війною. Несправедливо: через примху однієї людини гинуть сотні молодих хлопців, яким би тільки й жити! Жаль, що мені вже 89 і я не маю змоги піти на фронт… А то, їй Богу, взяла би у руки пушку…
3 липня 2026 р.
Сьогодні словосполучення «гендерна рівність» звучить у медіа, на конференціях, у державних програмах і громадських дискусіях. Ми можемо сперечатися про темпи змін, говорити про нові виклики чи недосконалість рішень, але навряд чи когось здивує сама розмова про рівні права та можливості жінок і чоловіків. Але 20 років тому все було зовсім інакше!
1 липня 2026 р.
Повномасштабне вторгенення суттєво вплинуло на життя українських громад. Поряд із безпековими викликами загострилися проблеми психологічного благополуччя та гендерно зумовленого насильства, особливо у сільських і віддалених населених пунктах, де доступ до підтримки часто обмежений.
30 червня 2026 р.
У невеликих громадах особливо цінними стають простори, де можна не лише зустрітися, а й відчути підтримку, поділитися переживаннями та знайти внутрішні сили рухатися далі. Саме таким місцем відтепер стане кімната психологічного розвантаження «Острівець спокою. Простір довіри», створена у Крутівській громаді Чернігівської області в межах проєкту «Підтримка участі громадськості у зміцненні безпеки та психологічного здоров'я жінок у громадах, що постраждали від війни».
