Молодший інспектор Дар’ївської виправної колонії № 10 Віталій Діденко став дуже відомою людиною серед своїх колег: цей прапорщик — перший співробітник пенітенціарного відомства Херсонщини, котрий скористався своїм правом... на декретну відпустку.
Автор: Голос України
Молодший інспектор Дар’ївської виправної колонії № 10 Віталій Діденко став дуже відомою людиною серед своїх колег: цей прапорщик — перший співробітник пенітенціарного відомства Херсонщини, котрий скористався своїм правом... на декретну відпустку.
У Віталія з дружиною Людмилою вже підростали синочок Льоня та донечка Катруся. Інша родина на таких досягненнях і зупинилася б. Але подружжя Діденків якось побачило по телевізору сумні оченята вихованців дитячого будинку з райцентру Снігурівка Миколаївської області і вирішило стати прийомними батьками ще й для трьох сиріт при живих батьках — Алінки, Дмитрика та Назарчика. І щойно це сталося, як доля їм віддячила: жінка знову завагітніла і дала життя чудовим хлопчикам-двійнятам Андрійку і Сашку! Але директор школи у селі Галаганівці Людмила Діденко не зважилася покинути свою відповідальну роботу на час виховання малюків, і зробити це довелося главі родини.
— У мене і дружини заробітки невеликі — разом отримуємо трохи більше п’яти тисяч гривень. Щоб діти мали все необхідне, доводиться тримати велике господарство — п’ять корів, сім бичків, птицю та свиней. Ще й другий поверх будинку зводимо, щоб додати житлової площі для дітвори. Клопоту вистачає, тому довелося на півтора роки взяти декретну відпустку. Адміністрація колонії поставилася до моїх обставин із розумінням і перепон не чинила, — пригадує прапорщик Віталій Леонідович. — Діти — це велика відповідальність, але вони віддячують щирою любов’ю, і витрачати на них час та працю зовсім не шкода. Різниці між прийомними та своїми дітьми ми не робимо — для нас вони всі рідні. Хоча на перших порах довелося докласти багато зусиль, щоб серденята Алінки й Назарчика відтанули. Адже Назар уже був у прийомній родині, і там до хлопця поставилися жорстоко — били, принижували, вкрай занехаяли, через що він перетворився на якесь маленьке вовченя. Та любов творить дива, і нині колишні вихованці дитбудинку почуваються невід’ємними членами нашої родини. Разом виїжджаємо на пікніки, граємо у волейбол, а 88-літня прабабуся Надія Дмитрівна допомагає старшеньким опановувати науку — недарма сорок років пропрацювала вчителькою молодших класів.
Людмила Діденко зізнається, що семеро синів та дочок для неї — далеко не межа. Вони з чоловіком завжди хотіли мати дванадцятеро діточок, тому 37-річному прапорщику Віталію Діденку, мабуть, доведеться ще не раз оформляти декретну відпустку. Втім, Віталій Леонідович і не проти: діти для нього — над усе.
17 червня 2026 р.
Більше 30 жінок Поліської громади на Київщині взяли участь у відкритті «Простору єднання» – безпечного та комфортного місця для жінок і дівчат, створеного в межах проєкту «Підтримка участі громадськості у зміцненні безпеки та психологічного здоров'я жінок у громадах, що постраждали від війни».
2 червня 2026 р.
Коли навколо так багато тривог, найціннішим стає простір, де можна просто видихнути й відчути, що ти не одна. Для багатьох жінок у громадах Київщини та Чернігівщини, які пережили жахи війни, евакуацію та втрати, психологічна підтримка в межах проєкту «Підтримка участі громадськості у зміцненні безпеки та психологічного здоров'я жінок у громадах, що постраждали від війни» став саме таким безпечним прихистком.
29 травня 2026 р.
Повномасштабна війна Росії в Україні принесла в українські громади не лише руйнування та втрати, а й глибокі психологічні травми. Особливо гостро це відчувають жінки у невеликих селах і віддалених громадах, де доступ до підтримки обмежений, а пережитий досвід часто залишається непроговореним. Щоб підтримати цих жінок і громади Жіночий консорціум України реалізував проєкт «Підтримка участі громадськості у зміцненні безпеки та психологічного здоров'я жінок у громадах, що постраждали від війни» у Киїнській, Киселівській, Крутівській та Поліській громадах Київської й Чернігівської областей.
