Яким є сучасний батько і якою є його роль у вихованні дитини? У студії «Громадського радіо» — лікар педіатр і співорганізатор флешмобу #дякуютато Андрій Віленський.
Автор: Громадське радіо
Яким є сучасний батько і якою є його роль у вихованні дитини?
У студії «Громадського радіо» — лікар педіатр і співорганізатор флешмобу #дякуютато Андрій Віленський.
Анастасія Багаліка: Як виникла ідея створити флешмоб #дякуютато?
Андрій Віленський: Ідея народилася сама собою. Активні і успішні батьки вирішили поділитися своїм досвідом виховання дітей. Сьогодні проблема відповідального батьківства є дуже актуальною для України. Попередньо на замовлення клініки «ISIDA» були проведені спеціальні дослідження. Вони показали, що в Україні 70% респондентів довіряють порадам мами і лише 7% опитаних довіряють порадам тата. Тобто тати самоусунені від виховання дітей.
Анастасія Багаліка: Чому?
Андрій Віленський: Одна з причин полягає в патріархальній українській ментальності. В наших сім’ях було прийнято вважати, що батько — мисливець, який зазвичай знаходиться поза печерою. Тягар виховання дітей лягав на плечі матері. На схилі років тати задумуються про те, що ж не так. За результатами опитування компанії «GfK», 80% татів похилого віку шкодують про те, що в молодості приділили своїм дітям недостатньо часу і уваги. Деякі з них хотіли б мати інший результат виховання. Це дуже велика проблема. Кожен тато, кожен син чи донька можуть сказати, що щось було не так.
Євген Павлюковський: Наскільки я знаю, флешмоб не тільки звертає увагу на цю проблему, а й пропонує шляхи її вирішення.
Андрій Віленський: Так, звичайно. Успішні тати, які проявили цю громадську ініціативу, поділилися власним досвідом успіхів і невдач. В кінцевому підсумку їм вдалось виробити 10 принципів успішного татівства. Серед них: завжди бути собою, за жодних обставин не показувати дитині, що щось йде не так, вчитися у своїх дітей, не нав’язувати свою точку зору, діяти не за планом, не мати секретів від своїх дітей, вміти чути і слухати власну дитину. За допомогою цієї ініціативи ми хотіли, по-перше, показати, що така проблема існує, і, по-друге, запустити пошук механізмів її вирішення.
Євген Павлюковський: Ці принципи здаються дуже простими, але на практиці їх дотримуватись не так легко. Наприклад, що означає принцип «бути собою»? Особливо, коли у тата проблеми на роботі абощо.
Андрій Віленський: Потрібно дивитись на дитину не як на власну зменшену копію, а як на партнера. Скажу з власного досвіду: мій син — це мій порадник. Якщо в мене виникають проблеми, я можу з ним порадитись і знайти вихід. Я розумію, що в нас різниця у 25 років, і життєвого досвіду в нього не так багато, проте в нього інше світосприйняття. Він більш обізнаний у сучасному світі, вміє краще користуватися інформацією. Я думаю, що для того, аби виховання було успішним, потрібно встановити діалог з дитиною.
Анастасія Багаліка: Чим поради для татів принципово відрізняються від порад для мам? Сучасний батько — це те саме, що сучасна матір?
Андрій Віленський: Мені здається, що розподілу ролей бути не повинно. В багатьох ситуаціях батько може не просто замінити маму, а й зробити її роботу краще. Ми знаємо приклади, коли мама працює, а тато знаходиться у декреті. Зараз ролі почали змінюватися. Від уявлення про тата, який заробляє гроші, приносить їх додому, лягає на диван і дивиться телевізор, ми переходимо до розуміння того, що батько може повністю замінити маму в питаннях виховання дитини. Результати будуть набагато кращими, якщо батьки співпрацюють і підтримують одне одного.
Анастасія Багаліка: Ви, як лікар-педіатр, спостерігаєте такий розподіл обов’язків у родинах?
Євген Павлюковський: Хто зазвичай розповідає про те, на що хворіла дитина у 5 місяців, у рік, у півтора року?
Андрій Віленський: Залежить від віку дитини. Якщо мова йде про новонароджену дитину, тут раптом виникають активні бабусі, які знають все. Переважно це мама — людина, яка знаходиться поряд з дитиною і опікується її здоров’ям. Для батька захворювання дитини — це проблема, яку має вирішити лікар разом з мамою. Такий підхід не є правильним. Хвора дитина відчуває біль і знаходиться у стані неспокою. Для такої дитини потрібно створити зону психоемоційного комфорту. Роль батька тут може бути непересічною. Якщо мама знаходиться поряд з дитиною, то батько, даруючи дитині позитивні емоції, може радикально покращити її стан. Насправді, основна загроза для дитини в ранньому віці — це вірусні інфекції. Вірусні інфекції лякають як дитину, так і батьків. Спокій батька в такому випадку — це запорука успіху.
Євген Павлюковський: Чи справді в Україні тати приділяють менше уваги вихованню дітей, ніж за кордоном?
Андрій Віленський: Є міжнародні юридичні норми, згідно з якими батьки мають рівною мірою брати участь у вихованні дітей і забезпеченні їх потреб. У конвенції ООН про права дитини є норма про те, що інтереси батьків не можуть забезпечуватися всупереч інтересам дитини. Підхід до цього питання в цивілізованих країнах однаковий: батько і матір рівною мірою відповідають за виховання дитини і забезпечення її інтересів.
Анастасія Багаліка: Ви сказали, що 80% татів похилого віку шкодують про те, що приділяли дітям недостатньо часу і уваги. Що цьому перешкоджало?
Андрій Віленський: Можливо, небажання мати якісь проблеми в сім’ї, нерозуміння своєї ролі в житті дитини або надмірна кількість власних справ. Я раджу батькам робити це частіше. Дитина — це завжди позитив і розрада. Якщо ви проведете з дитиною хоча б півгодини, ваш психоемоційний стан значно покращиться.
Євген Павлюковський: Чи впливає на розподілення ролей урбанізація суспільства? Можливо, у сільській місцевості це відбувається за іншими схемами?
Андрій Віленський: Кажуть, що в сільських сім’ях ростуть духовно здорові діти. Я думаю, це тому, що є спільна праця. Під час спільної роботи відбувається комунікація, це органічно. Типова картина в урбаністичних сім’ях: мама на кухні, тато біля комп’ютера, дитина грається іграшками. Тобто комунікації ніякої немає. Члени родини не спілкуються і не розвиваються. Якщо інформація надходить до дитини від друзів чи з інтернету, довіри до батька, як до джерела інформації, звичайно, не буде.
Анастасія Багаліка: Я помітила, що тати, які водять дітей на гуртки, тримаються осторонь групи мам чи бабусь. Чим це можна пояснити? Можливо, реакцією традиційного суспільства на батька, зацікавленого у вихованні своєї дитини?
Андрій Віленський: Можливо. З іншого боку, для батька це може бути не дуже приємним обов’язком. Я думаю, що потрібно відходити від цього. Дитина, яка йде за руку з батьком, — це органічно і класно.
Євген Павлюковський: В якому віці можна починати говорити з дитиною на важливі теми?
Андрій Віленський: Я думаю, що потрібно говорити з початку запліднення. Розділення на внутрішньоутробне і позаутробне життя є умовним. Життя вже є, тому має бути і діалог. Діти поважають своїх батьків, якщо біоритми дитини в ранньому віці налаштовуються під біоритми сім’ї.
Анастасія Багаліка: Що пишуть люди в соцмережах під хештегом #дякуютато?
Андрій Віленський: Ми не очікували такої кількості повідомлень. Прикро, що 97% зацікавлених цим флешмобом — жінки. Ми зрозуміли, що потрапили в ціль. Ця проблема дійсно турбує багатьох.
Євген Павлюковський: Чи буде вироблена на основі цього флешмобу якась програма, що допоможе сім’ям встановити баланс?
Андрій Віленський: Безперечно. Ми вже відчуваємо свою соціальну відповідальність, тому далі буде.

17 листопада 2026 р.
Осінь це не лише пора яскравих барв, золотого листя та затишку, а й чудова можливість зазирнути у світ власних почуттів, навчитися виражати емоції через творчість і відкрити для себе красу навколишнього світу. Саме тому команда Київського хабу проєкту «Допомога, відновлення, відбудова для дітей та України, про яку вони мріють. Частина IV» вирішила провести кілька творчих занять «Осінь у моєму серці: кольори настрою» для дітей віком від 5 до 10 років.

16 листопада 2026 р.
Чергова зустріч НЕформального клубу для підлітків почалась НЕстандартно. 😁Учасники зустрічі застали як наш маленький, але дуже відповідальний помічник-робопилосос закінчує прибирання. 😁Познімали відео, пораділи, що нарешті роботу можна віддати машині і відкрили засідання!

13 листопада 2026 р.
Як зробити так, щоб дитина знала свої права, могла розпізнати їх порушення і не боялася про це говорити? Як допомогти дорослим правильно підтримати дитину, яка пережила травматичний досвід? І як подбати про тих, хто щодня працює з чужим болем? На ці запитання відповідав проєкт «Підтримка без бар’єрів», який Жіночий консорціум України реалізував за фінансування Ради Європи.