Інклюзивне навчання – це шанс для особливих дітей навчитись успішно жити в суспільстві. Як цей шанс реалізовує держава і неурядові організації?
Автор: Громадське радіо
Інклюзивне навчання – це шанс для особливих дітей навчитись успішно жити в суспільстві. Як цей шанс реалізовує держава і неурядові організації?
Василина Думан: Приводом для розмови стала стаття, опублікована Надією Швадчак у «Лівому березі», в якій йдеться про те, що є певні досягнення в сфері інклюзивної медицини, проте вони могли б бути значно більшими.
Ольга Малікова: Так, дійсно певна проблема є. Я зараз самостійно працюю над тим, щоб забезпечити своїй дитині й іншим дітям максимально ефективний процес навчання.
Розумієте, звичайне шкільне навчання передбачає в основному читання, письмо, математику, але ж робота з особливими дітьми – набагато складніший процес. Часом першочерговим завданням для таких дітей є не отримання базових знань, а адаптація до середовища і соціалізація.
Василина Думан: Ваша дитина навчається у звичайному садку?
Ольга Малікова: Так, вона відвідує звичайний садок, правда, з асистентом. В нас був досвід відвідування спеціалізованого закладу і приватних центрів, але я зрозуміла, що неможливо забезпечити дитині повноцінний розвиток у якомусь спеціалізованому середовищі, вона має знаходитись в тому соціумі, з яким їй потім доведеться взаємодіяти.
Василина Думан: Чи спостерігаються якісь успіхи після переходу в звичайний дитячий садок?
Ольга Малікова: Безумовно. В моєї дитини діагностований аутизм і після переходу в звичайний садочок моя донька стала більш адаптованою і більш відкритою до спілкування з однолітками.
Василина Думан: Історія Ольги – типовий випадок чи виняток з правил?
Тетяна Симоненко: Це не єдиний випадок, тому що сьогодні в Україні активно розвивається інклюзивна освіта. Звісно, в нас немає високих показників, але їх і не може бути. Справа в тому, що ми почали запровадження інклюзивного навчання саме з загальної середньої освіти, тому не було певної наступності. І лише в 2015 році інклюзивне навчання запровадили в дошкільних закладах.
Едуард Лозовий: Як відбувається пошук асистентів і ким має бути ця людина – психологом чи педагогом? Чи повинні українські університети окремо готувати таких спеціалістів?
Ольга Малікова: Першим асистентом моєї дитини була няня, за основною освітою вона була психологом, але паралельно освоювала методику поведінкового аналізу. Безперечно, такого асистента знайти дуже непросто.
Тетяна Симоненко: З 2014 року в усіх навчальних закладах введено тему підготовки дітей з особливими потребами.
Крім того, студенти інституту корекційної педагогіки університету ім. Драгоманова проходять практику саме по роботі з дітьми з аутизмом на базі приватного дошкільного закладу.
Василина Думан: Можете кількома словами охарактеризувати загальну ситуацію і межі проблематики, з якою маємо працювати?
Тетяна Симоненко: Що стосується дошкільної освіти, прикро, що в Міністерстві фінансів вже півтора роки не можуть підписати зміну до штатного розпису з метою ведення додаткової посади асистента вихователя в дошкільних групах.
Станом на сьогодні була зменшена кількість дітей в групах з інклюзивним навчанням, але, враховуючи те, що 900 тис. дітей стоїть у черзі в дошкільні навчальні заклади, постає проблема з приміщеннями.
Фінансування дошкільних навчальних закладів здійснюється з місцевих бюджетів і тут, звісно, потрібна воля місцевих органів влади і активна позиція батьків.
Едуард Лозовий: Як можна вплинути на місцеві органи влади для того, щоб вони почали займатись фінансуванням інклюзивної освіти?
Тетяна Симоненко: Є певні чинники, що не сприяють впровадженню інклюзивного навчання. Зокрема, не можна особливу дитину записувати в звичайну школу чи дитячий садок, бо вона потребує специфічного ставлення, особливого підходу і відповідних методів роботи. Саме через це треба поширювати інклюзивне навчання шляхом створення послуг у громаді.
Василина Думан: Чи існує в цій справі комунікація між державою і неурядовими інституціями?
Ольга Малікова: Якщо говорити про підготовку асистентів, то це виключно наша власна ініціатива.
Я не можу сказати, що в нас є якась взаємодія, але так само я не можу сказати, що її немає через те, що хтось в цьому винний. Це шлях, який ми маємо пройти і напрацювати відповідні механізми.
Василина Думан: Що необхідно для того, аби асистент міг влаштуватись в дошкільний заклад? На цьому етапі існує якась регуляція чи співпраця?
Тетяна Симоненко: Існує інструктивно-методичний лист, в якому написано, що батьки чи особисто уповноважена особа мають право супроводжувати дитину.
Василина Думан: Скільки є таких неурядових організацій, що беруть активну участь в запровадженні інклюзії?
Тетяна Симоненко: Першим нам надав допомогу Всеукраїнський благодійний фонд «Серце до серця», також до цього часу ми співпрацюємо з Національною Асамблеєю інвалідів України. Я не можу казати, що ми ведемо якийсь облік, але таких організаціє є багато.

13 листопада 2026 р.
Як зробити так, щоб дитина знала свої права, могла розпізнати їх порушення і не боялася про це говорити? Як допомогти дорослим правильно підтримати дитину, яка пережила травматичний досвід? І як подбати про тих, хто щодня працює з чужим болем? На ці запитання відповідав проєкт «Підтримка без бар’єрів», який Жіночий консорціум України реалізував за фінансування Ради Європи.

12 листопада 2026 р.
У час війни ми дедалі частіше опиняємося поруч із людьми, які переживають втрату, страх, тривогу, розгубленість або сильне емоційне напруження. І не завжди розуміємо, як правильно реагувати, що сказати, як підтримати і водночас не зробити боляче ще більше. Саме про це говорила під час онлайн-тренінгу «Травмо-чутлива комунікація: як розмовляти з людиною у кризовому стані» психологиня-психотерапевтка Тетяна Пашко.

12 листопада 2026 р.
Листопад у нашому НЕформальному клубі – місяць прав, сексуальної просвіти та нових відкриттів! 🔥А на нещодавній зустрічі було дещо особливе! Ми дістали нашу минулорічну капсулу часу,😳ті самі листи, які ми самі написали собі в майбутнє. І тепер змогли перечитати, про що мріяли, чого чекали та якими бачили себе рік тому.