«Я ніколи не мовчатиму». За час війни на Донбасі сотні жінок стали жертвами насильства — що буде зі злочинцями?

«Я не вірю, що вони можуть понести покарання», — каже колишня полонянка терористів «ДНР» Валентина Бучок про бойовиків-ґвалтівників. Загалом за майже шість років війни на Донбасі від насильства постраждали сотні жінок — але точна статистика залишається невідомою.

Притягнути до відповідальності тих, хто вчиняв чи був причетний до сексуального насилля над жінками і перебуває на окупованих територіях, складно, каже голова Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко. Він згадує таємну в’язницю «МДБ ДНР» на захопленій території арт-фонду Ізоляція в Донецьку і тамтешнього «завгоспа» Дениса Павловича. За різними даними, його прізвище — Кулініченко (або Куліковський), відомий за позивним «Аїд». Бойовик фактично контролював це місце несвободи з 2015-го до 2017-го, каже мій співрозмовник:

— Потім він опинився на підконтрольній території, зараз заарештований і перебуває в руках українських правоохоронців. Це випадок, коли можна влаштувати показовий судовий процес, щоби засвідчити, що є людина, яка безпосередньо причетна до найгірших форм насильства. Є багато жінок і чоловіків, які можуть свідчити — це не буде виглядати невиправданим. Але нічого про це не чутно. Я не знаю точно, де він перебуває - є чутки, ніби у Лук’янівському СІЗО. Ті колишні полонені, які були в його руках, знають, що він тут, і вони дуже очікують, що момент судового розгляду настане. Але нарікають, що про це немає жодної інформації, їх не допитують.

Однак, як показує практика, самі потерпілі не заявляють про випадки сексуального насилля над ними. Щербаченко зазначає, що деякі жінки не розуміють, для чого їм ще раз переживати цей біль, морально оголюватися перед оточенням та які наслідки можуть бути для них самих. Вони не очікують на справедливість — злочинці часто на окупованих територіях або в Росії, а самих слідчих це нерідко не цікавить.

— Люди, що постраждали, повинні мати дуже сильну мотивацію. Наразі у них такої мотивації немає - ані суспільство, ані правоохоронні органи їх у цьому не підтримують (а часто й рідні). В сім'ях нерідко такі теми не обговорюють, вони табуйовані. [Жінки] залишаються сам на сам з цією проблемою, злочин не переходить у стадію, коли він міг би потенційно бути розслідуваним, і зникає сама можливість для злочинців понести покарання. Саме тут з’являється ця безкарність.

Колишня полонена терористів «ДНР» Валентина Бучок у розмові зі мною каже, що не вірить у майбутнє покарання бойовиків-ґвалтівників:

— Дивлячись на це все, я не вірю, що вони можуть понести покарання. Вони можуть понести покарання тільки від Господа Бога за всі свої злодіяння, які вони там робили. У наше правосуддя я не вірю. Я ніколи не мовчатиму, і чим більше людей у світі дізнаються, що вони коять на наших територіях і що таке Росія — для мене це буде такою маленькою сатисфакцією. Крім тих судових позовів, які вже подані, треба викривати ось таких ось «миротворців», які прийшли «захищати російськомовних».

Жінки, які пережили сексуальне насилля під час війни, почнуть говорити тільки тоді, коли побачать сенс повертатися до болючих спогадів. Однак навіть українські закони поки не можуть гарантувати, що на злочинців чекає покарання, хай і відстрочене у часі. Голова організації Центр громадянських свобод Олександра Матвійчук каже, що у Кримінальному кодексі України досі не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення про воєнні злочини лише частково відповідає міжнародному праву:

— Коли ми засуджуємо за міжнародні злочини людей навіть за загальнокримінальними статтями, а не кажемо, що це злочин проти людяності та воєнний злочин, то це, по-перше, не відображає природу цього діяння. По-друге, там зовсім інші строки покарання. А по-третє, доволі часто немає аналогів статей цим злочинам, які проходять у Кримінальному кодексі. Тільки міжнародні злочини не мають терміну давності, а решта мають. Ми можемо подивитися на приклади інших країн: проходить 20−30−40 років, людина доживає, і її знаходить міжнародне чи національне правосуддя, може притягнути до відповідальності. Тому дуже важливо правильно кваліфікувати ці правопорушення, аби щодо них не сплив строк давності.

Правозахисниця нагадує, що за злочини проти людяності та воєнні злочини амністія неможлива. А за Мінськими домовленостями Україна має ухвалити закон, що гарантує помилування причетним до подій в окремих районах Донецької та Луганської областей. Тому, якщо держава не імплементує міжнародне гуманітарне та міжнародне кримінальне право у своє законодавство, то може з’явитися необхідність цих людей амністувати, наголошує Матвійчук.

— Не так давно з’явилася інформація у ЗМІ, що бойовик, який примушував жінок до сексу, заарештований та обвинувачений за загальнокримінальною статтею «участь у незаконних збройних формуваннях». По-перше, я знаю, що ховається за цим скупим «примушував жінок до сексу на блокпостах» — я говорила з цими жінками, це міжнародний злочин. І людина, яка за загальнокримінальним кодексом отримує покарання, ось ця конкретна, може бути амністована.

Наразі в парламенті очікує на друге читання законопроєкт про воєнних злочинців № 0892. Правозахисниця Олександра Матвійчук каже, що цей закон матиме «охолоджувальний ефект», адже люди, які, зокрема, вчиняють сексуальне насилля над жінками, переконані, що вони ніколи не понесуть покарання та будуть амністовані. Слідчих це також дуже демотивує:

— Ми проводили дослідження, і слідчі говорили, що «який сенс» зараз їм «вкладатися» у ці справи, тому що [злочинців] все одно амністують, це не міжнародний злочин. Ці люди в якийсь момент зрозуміють, що заховатися за Путіним не вдасться, тому що кримінальна відповідальність — індивідуальна. Це приводить до тями, тому що людина починає замислюватися: «А може, там щось зміниться?», — в тій же самій Росії. Це може зменшити брутальність порушення, а комусь — врятувати життя.

Потерпілі від насилля під час війни жінки з інших країн іноді знаходять справедливість у міжнародних інстанціях. Однак подібні судові процеси можуть тривати роками. Наприклад, до 2017 року Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії звинуватив у сексуальному насильстві 32 особи. Постраждалими від цих злочинів були і жінки, і чоловіки. Обвинувачені отримали термін ув’язнення від п’яти до 40 років.

До речі, дані зі звіту про сексуальне насилля під час війни на Донбасі, який готував Східноукраїнський центр громадських ініціатив, правозахисники передали до Міжнародного кримінального суду у Гаазі. Проте цей суд зосереджується здебільшого на основних командирах та організаторах, що перебували на керівних посадах під час воєнних конфліктів, тому національні органи слідства мають доводити вину сотень — або навіть тисяч — злочинців, які залишаються у зоні їхньої відповідальності.

До того ж, за інформацією Радіо НВ, у Головної військової прокуратури поки немає повної та достовірної інформації про системний характер фактів сексуального насильства під час війни на Донбасі, тому відповідні кейси для наступної передачі до Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду не формувалися.

— Я знаю світовий досвід, знаю, що відбувається в балканських країнах — злочинці 20−25 років не покарані. У мене дуже мало надії. Через скільки років злочинців видасть Російська Федерація? Чи видасть вона їх взагалі? Чи буде їх покарано? Тому я не хочу чекати 20−25 років, я вже немолода жінка, у мене немає цих років. Я хочу тут і зараз щось робити для того, щоб цих людей покарали, — каже колишня полонена Ірина Довгань. — Я — великий щасливчик, я все це розумію. Всі ці п’ять років я сприймаю своє життя як аванс, який мені дала доля. Коли я отямилася після всього, то прекрасно зрозуміла, скільки таких жінок, як я, загинуло. Вони не можуть себе захистити і про себе розповісти. Я несу відповідальність за кожну з цих жінок. Що я можу зробити — це як мінімум не мовчати, розповідати в усьому світі, що переживають звичайні громадяни. Не військові, не розвідниці, а просто жінки, які щось роблять для своєї країни.

Протягом багатьох віків сексуальне насилля використовували як тактику війни. Наприклад, у Боснії і Герцеговині в 90-х роках воно було елементом «етнічних чисток». За оцінками експертів, протягом кількох років, аж до 1995-го, від 20 до 50 тисяч жінок були зґвалтовані в Хорватії й Боснії та Герцеговині. В Демократичній Республіці Конго від таких злочинів потерпало 15 тисяч людей на рік, а під час геноциду в Руанді - близько 250 тисяч. Зараз найбільше таке явище зустрічається у воєнних конфліктах в Африці та на Близькому Сході.

До речі, минулого року Нобелівську премію миру отримали дві людини саме через боротьбу з сексуальним насиллям під час війн. Одна з них — лікар-гінеколог із Демократичної Республіки Конго Деніс Муквеге. Він лікував людей, які постраждали від масових зґвалтувань під час довготривалої війни в країні. Інша лауреатка премії - 26-річна Надія Мурад. Вона потрапила у полон до терористів з ІДІЛ після того, як ті вбили її матір та шістьох братів. У полоні жінку неодноразово допитували та ґвалтували. Надія належить до єзидів — невеликого народу, який сповідує древню релігію зороастризм. Терористична організація ІДІЛ оголосила їм війну.

Журналіст Радіо НВ Юрій Мацарський пояснює: на Близькому Сході чимало людей помилково сприймають єзидів як таких, що поклоняються Дияволу, адже одна з центральних фігур їхнього пантеону богів багато у чому перегукується з постаттю Ібліса — диявола в ісламі. Тому найбільш радикальні угруповання намагаються знищити цю релігійну меншину. Члени терористичної організації ІДІЛ вбивали всіх чоловіків-єзидів, а також старих жінок, а молодших жінок-єзидок перетворювали на хатню прислугу або сексуальних рабинь.

«Мене поставили на площі з сином на руках, у нас на головах були прикріплені цінники. Навколо стояли такі ж жінки з папірцями на головах. Повз проходили люди і розглядали нас. Мене із сином — йому тоді було всього кілька місяців — купив один бойовик не із Сирії і не з цих місць — з Йорданії. Ми поїхали з ним, жили в Сирії, потім опинилися в Іраку, недалеко від Мосула. Я не буду розповідати про те, що було у рабстві - мені дуже соромно», — розповідає молода жінка Ламія, з якою журналіст Юрій Мацарський спілкувався в одному з таборів для біженців після її звільнення.

Продаж людей перетворився на джерело доходу для терористів. На отримані кошти вони купували зброю, наймали військових спеціалістів, зокрема з Європи. Жінок-єзидок бойовики ІДІЛ продавали кількома шляхами, розповідає Мацарський.

— Був один великий невільничий ринок у Рацці, столиці «Ісламської держави» в Сирії. Там дійсно на одній із площ торгували людьми: стояли жінки і діти з цінниками, зазвичай цінники у них були на одязі й головних уборах. Ціна на живу людину починалася від кількох тисяч доларів. Молода дівчина коштувала $8−10 тисяч. Цих же людей продавали через електронні засоби зв’язку. Завдяки тому, що їх можна було купити, домовившись через різні месенджери, їх вдавалося витягнути. Була ціла організація, яка займалася викупом цих людей.

Мова йде про Бюро зі справ викрадених. Його представники діяли від імені офісу прем'єр-міністра Іракського Курдистану Нечірвани Барзані. Через свою мережу вони витягнули майже три тисячі єзидів. Після звільнення з сексуального рабства жінок передавали їхнім рідним. Якщо тих не було серед живих, жінки були змушені жити у таборах для біженців. Після їхнього повернення виникала ще одна проблема: єзиди — дуже закрита громада, за їхніми правилами, якщо жінку зґвалтував чоловік не їхньої релігійно-етнічної групи, то її більше не вважали за єзидку.

— З'явилася ситуація, коли тисячі жінок опинилися викресленими з їхньої громади, — каже журналіст Радіо НВ. — Вони стали чужими для своєї громади, бо зазнали сексуального насильства і не стали «своїми» для інших, вони зависли в цій ситуації. На щастя, шейхи зустрічалися з цими жінками, і вони скасували давнє положення, яке робило цих жінок поза законом, поза громадами. На Близькому Сході дуже важлива належність до якоїсь громади. Це був момент і релігійної реабілітації, коли їхнє вище духовне керівництво сказало, що «ні, ви для нас не чужі, ми розуміємо, що з вами сталося, розуміємо ваш біль, ми не готові вас відштовхнути, навпаки — готові вас прийняти, допомогти повернутися в те колишнє життя, наскільки це можливо».

На півночі Іраку створили реабілітаційні центри для жінок-єзидок. Там їм надавали психологічну допомогу, освіту, а також навчали професії. Систему допомоги жертвам сексуального насилля через війни вибудовують і на Балканах.

Голова Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко каже, що у Косові й Боснії та Герцеговині створили спеціальні комісії, експерти яких надають особливий статус людям, що пережили сексуальне насилля під час війни. Наприклад, у лютому 2018 року в Косові трьомстам жертвам почали виплачувати щомісячну пенсію у розмірі кількох сотень євро.

— Цей процес не є простим, оскільки гроші державні, але це діє і це хоча б якась можливість підтримати цих людей, — каже Щербаченко. — Більшість з них не розраховує на допомогу. На жаль, чимало злочинців не постане перед судом і не будуть покарані, але хоча б таким чином жертви отримають сатисфакцію.

— Хочу звернути увагу, що від Балканського конфлікту пройшло більше 25 років, тобто це не питання сьогоднішнього дня, — відзначає урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко. — Але це обов’язково все одно повинна робити держава.

На жаль, поки що з боку української держави немає систематичної та повноцінної психологічної допомоги жінкам, які пережили сексуальне насилля під час війни на Донбасі. Після зґвалтування люди перебувають під враженням, що з ними щось не так. Психолог громадської організації Блакитний птах, яка працює з колишніми полоненими, Тетяна Сіренко каже, що часом люди почуваються «брудними», їм хочеться з себе «змити» минуле. Сексуальне насилля часто пов’язане з відчуттям провини, огиди та сорому. Однак, чим більше жінка працюватиме над пережитим і матиме підтримку від фахівців та її оточення, тим краще вона перебуватиме в контакті зі своєю історією без руйнування себе.

Важливо, аби людина не зафіксувалася виключно на ролі жертви сексуального насилля, наголошує психолог, адже в таких історіях стільки болю та енергії, що вони можуть витісняти всі інші ролі та забирати у людини душевні ресурси.

Тетяна Сіренко радить: якщо ви запитуєте людину та просите щось розповісти, будьте готові почути це не формально, а реально. Якщо у вас такої готовності немає, то краще не варто.

— Потрібно запитувати людину, про що б вона хотіла поговорити, чи хоче вона про це зараз говорити або щось розказати. Не намагатися додатково постійно занурювати людину в цю історію, але й не уникати або «гасити» розповіді, якщо людина про це починає говорити. Часом кажуть «та забудь про це!», «та не говори про це!», «скільки можна, це вже минуло, давай не будемо!». Не можна так обривати та зупиняти. Важливо також не знецінювати, бо часом, намагаючись підтримати, людина може сказати «подивись, там ще гірше: або взагалі хтось не повернувся, або він не живий, а в тебе ще не все погано». І це є знеціненням. Мій біль мені болить. Він болить у тій формі, в якій він болить — я відчуваю те, що відчуваю, і це важливо саме в цей момент. Важливо, з одного боку, не знецінювати, але й не перебільшувати і говорити «я не знаю, як це ти пережив» або «я б це не пережив». Тоді у людини складається враження, що її історія настільки страшна, що її не те що пережити, а навіть слухати не можна. Тоді людина закривається і фактично починає «берегти» інших від себе і своїх історій.

Психолог Тетяна Сіренко розповідає, що у роботі з колишніми полоненими спеціалісти витрачають багато часу на встановлення довіри. Далеко не всі, хто пережив сексуальне насилля, швидко приходять до цієї теми — дехто взагалі, навіть через багато років, не говорять про ці епізоди. Розповідь про насилля потребує від людини великого ресурсу. Спеціаліст вибудовує терапію таким чином, щоби надати жінці достатню кількість відчуття безпеки та підтримки. Це допомагає їй «перепрожити» і завершити для себе цю історію, адже часто відповідні спогади все ще прокручуються в голові потерпілої. Якщо людина постійно фіксується на цій історії, вона втрачає сили та не усвідомлює, що їй потрібно з цим працювати та вона потребує підтримки для зменшення рівню цього болю.

— Якщо ми говоримо про сексуальне насилля, то я б говорила про інтеграцію травми, як і будь-якої іншої травми, — говорить психолог. — Інтеграція травми — це коли «я прожив цю історію, я її прийняв і вбудував у свою картинку світу, знайшовши в цьому певні сенси». Я би сказала, що ми працюємо з переорієнтацією людини: вибудовуємо безпеку, відбудовуємо її внутрішню цілісність, формуємо інше ставлення до себе. Зцілення відбувається тоді, коли людина знає, приймає, що «це було зі мною, — але я не тільки ця історія, я більше за неї; у мене є ресурс, щоби з цим впоратися».

Психолог Тетяна Сіренко надала телефон організації Блакитний птах, в якій надають допомогу колишнім полоненим: за номером 950 162 622 консультант може надати кризову підтримку, а також направити до психотерапевтів як в Києві, так і в інших містах. Жертви, які пережили сексуальне насилля під час війни на Донбасі, можуть звертатися по допомогу, зокрема і юридичну, на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації. На неї можна безкоштовно телефонувати з мобільного за номером 116−123.

— Не мовчіть, — говорить колишня полонена Ірина Довгань. — Вас ніхто не змушує розповідати жахи до кінця. До сексуального насильства відноситься дуже багато чинників: і те, що вас тримали в закритих приміщеннях чоловіки; те, що вас просто позбавили волі; те, що ви не могли усамітнитися і сходити в туалет — це теж насильство. Це не буде надбанням суспільства, ніхто цього не знатиме, але це все буде задокументовано, тому що це база фактів, з якою Україна може звертатися в міжнародні суди і доводити агресію Росії. Кожен випадок лягає в доказову базу і працює проти Росії. Просто так, «на слово», ніхто не повірить — все повинно бути задокументовано. На жаль, дуже багато речей потрібно розповідати, діставати зсередини, з «темних кімнат» просто для того, щоб злочинців було покарано.