Як це — бути жінкою у наглядовій раді?

В Україні таке працевлаштування досі викликає змішані відчуття.

«Перша українська жінка у Раді директорів норвезької компанії», — такими словами привітав мене в Осло промисловий лідер Асбьорн Ларсен, з яким маю честь працювати разом у AICE Hydro. Це особистість непересічна: свого часу цей чоловік відіграв доленосну роль в історії розвитку нафтогазової промисловості Норвегії. Тоді він очолював найбільшу приватну нафтову компанію країни, Saga Petroleum, що завершила розробку родовища Снорре, а в 1981 році першою відкрила нафтове родовище у районі Гальтенбанкен у Норвезькому морі. Бути у Раді директорів поруч з людьми з такими професійними досягненнями більш ніж приємно.

Загалом, у Норвегії дуже просто сприймають членство жінки у радах директорів — приблизно так само, як жінку-виховательку чи медсестру в Україні. Норвезьке сприйняття ролі жінки мені імпонує. Як на мене, на роботі є лише професіонали і непрофесіонали, цілісні особистості та непорядні люди, а не чоловіки та жінки.

В Україні ж бути жінкою у наглядовій раді - це щось нестандартне і не надто прийнятне. Як жінка, я це відчуваю, та чому це досі відбувається, мені збагнути важко.

Моя мама, скільки себе пам’ятаю, займала керівні посади. Вона була також депутаткою міської ради, і я росла з усвідомленням того, що є жінки, які можуть і хочуть поєднувати домашні справи та велику зайнятість на роботі. Якщо жінка прагне справлятись з роллю як дружини і матері, так і керівниці, то чому би їй не поєднувати ці ролі? Ось в Італії, як розповів мені один італієць, жінка колись, як правило, не працювала. А тому їхні чоловіки і не звикли бачити працюючих дружин, а тим паче на керівних посадах. Натомість українська жінка століттями проявляла себе у різних ролях. Тож чому це досі дивує?

Треба зауважити, що українські жінки й самі реагують на лідерок по-різному. Часом я відчуваю з їх боку таку ж неприязнь, як і від чоловіків. Таке враження, що жінки не хочуть сприйняти те, що їх можуть оцінити за компетенціями, професійними якостями та досягненнями, а не за приналежністю до статі. Це підтверджують і HR-експерти: у більшості випадків українки применшують свої можливості та самі не виявляють бажання займати високі посади.

Не раз чула, що приймати рішення — це справа чоловіка. Проте постійний розвиток своїх навичок, здібностей і талантів я сприймаю ледь не за обов’язок. Мені необхідно постійно бачити результат, розуміти власну користь і позитивний вплив. Та і взагалі - мені подобається брати на себе відповідальність, я люблю приймати рішення. І як мені з цим жити в суспільстві, де жінкам приймати рішення не можна?

Для мене ці запитання досі залишаються без відповідей. Як і ті, в яких йдеться про поділ професій та галузей на «чоловічі» та «жіночі».

Жінка, яка працює в секторі енергетики, досі рідкісне явище не лише в Україні. Коли я вивчала фізику в Львівській малій академії наук, у моїй групі було тільки дві дівчини. Закінчивши академію з відзнакою, я відкинула пропозицію продовжити навчання в університеті на фізичному факультеті. Сьогодні я розумію: такий вплив справило на мене суспільство з його поділом на «жіночі» й «чоловічі» економічні сфери. Ці ж стереотипи продовжують негативно впливати на розвиток як жінок, так і чоловіків досі. Дуже сподіваюся, що одного дня ми припинимо пов’язувати як професії, так і посади з приналежністю до статі.

Норвегія мені подобається в тому числі через те, що тут політика гендерної рівності інтегрована в різні галузі економіки та сфери діяльності. Нам в Україні теж варто запозичити таку практику. І не просто ставити відстоювання прав жінок у фокус гендерної політики — у Норвегії, приміром, вже починають перейматись за захист прав чоловіків — а створювати однакові можливості для розвитку талантів обох статей.