На Волині допоможуть мамам, які виховують неповносправних дітей

У Волинській області проживає понад 5000 родин, у яких виховують неповнолітніх дітей-інвалідів. Найчастіше такі сім’ї перебувають за межею бідності і є найбільш соціально незахищеними. Перейнялися цією проблемою у Центрі практичної психології «Любисток».

«Ми розробили проект «Жінка в сучасному суспільстві: подолання соціального виключення матерів, які виховують неповносправних дітей», – розповіла під час круглого столу голова правління ЦППС «Любисток» Людмила ПЕРЕХОДЬКО. – І його підтримав Фонд сприяння демократії Посольства США в Україні. Проект реалізовуватиметься не тільки в Луцьку, а ще у п’яти районах області. Ми будемо працювати із сім’ями, у яких виховуються дітки з особливими потребами».

Зі слів Людмили Переходько, цього разу вони вирішили попрацювати саме з мамами неповносправних дітей.

«На таку роботу нас наштовхнув інший проект – «Рівні права – рівні можливості», що його реалізували чотири роки тому з метою подолання меншовартості тих, хто виховує дітей з обмеженими можливостями, – провадить пані Людмила. – Тоді ми працювали у восьми районах області. Побачили, що в Луцьку є достатньо інформації про різні проблеми, є громадські організації, їх учасників запрошують на різноманітні заходи, іноді меценати, спонсори згадують про такі організації, надають допомогу. А в районах, надто у віддалених, ця допомога є мінімальною. Діти-візочники далі як за межі свого двору не виходять, ростуть за парканами. Не всі навчаються навіть при збереженому інтелекті. Мами живуть у депресії по вісім-десять років. Жінка звинувачує себе в тому, що народила хвору дитину і всю відповідальність за це бере на себе. Вона навіть не вважає, що це емоційне насильство – коли в сім’ї постійно тиснуть на неї, мовляв, народила хворе маля – то й сиди з ним, і нема чого тобі в люди виходити, одяг новий купувати, працювати тощо».

З’ясувалося, що таке емоційне насилля поширене у 80% сімей, де виховують дітей з особливими потребами.

Батьки дуже не хочуть вивозити хворих малюків кудись, бо соромляться показувати їх здоровим. «Уявіть ситуацію: в одному з сіл Камінь-Каширського району ми зайшли у сім’ю, де є дванадцятирічна дівчинка на візочку, – пригадує пані Переходько. – Вона не може ходити, але в дитини збережений інтелект. Є трохи старша сестричка. Є тато, мама, бабуся й дідусь. І от мама каже, що хотіла би піти на роботу, та нема з ким хвору дитину залишити. А старша донька ремствує, що мріє на море поїхати, але через сестричку їй це не світить. Тато каже, мовляв, нащо тій малій щось купувати. Аби їсти було що, однаково вдома сидить. А в дитини усе нижче й нижче голівка схиляється, бо вона почувається винною у всіх бідах родини. Мама і дитина перебувають у постійній депресії. Це дуже страшно. Наше суспільство не готове сприйняти таких діток як рівних. Бо ж здорові дітлахи дозволяють собі посміятися, штовхнути, образити».
Розробники проекту переконані, що батьки мають бути активними учасниками реабілітації дитини, саме від них залежить найбільший відсоток того, що малеча може змінитися. Та в більшості випадків вони не готові до цього. Мами до народження хворої дитини мали роботу, жили, як інші. І тоді, коли жінка дізнається, що її дитя- інвалід, що йому потрібно приділяти набагато більше уваги, вона впадає у розпач, у голові крутиться запитання: чому саме я? за що? На ці та багато інших запитань готові відповісти у «Любистку».

«У цьому проекті ми хотіли спрямувати нашу роботу так, щоб можна було практично розв’язати не всі, але бодай найсуттєвіші проблеми і допомогти мамам, – каже пані Людмила. – Бо ж якщо жінка захищає інтереси дитини, якщо не порушуються її права, то вона почувається стабільніше, спокійніше, знаходить шляхи адаптації у суспільстві, не почувається жертвою обставин. Проект має на меті забезпечити матерям неповностправних дітей рівні можливості для участі у всіх сферах життя».