10-12 жовтня у Львові проходитиме Міжнародна конференція-практикум «Актуальні проблеми інклюзивного навчання та викладання курсів з інклюзивної освіти».
Кожна людина, незалежно від стану здоров’я, наявності фізичного чи інтелектуального порушення, має право на одержання освіти, якість якої не різниться від якості освіти здорових людей. Цей принцип, що відбитий у низці міжнародних документів, покладений в основу організації інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами, котре впроваджується з метою реалізації їхнього права вибору навчального закладу та форми навчання за місцем проживання із забезпеченням усіх необхідних для цього умов.
Інклюзивне навчання – це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, яка передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу. З метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти інклюзивні освітні заклади повинні адаптувати навчальні програми та плани, методи та форми навчання, використання існуючих ресурсів, партнерство з громадою до індивідуальних потреб дітей з особливими освітніми потребами. В Україні модель інклюзивної освіти почала набувати значення переважно за ініціативи громадських організацій. Інклюзивна освіта – це процес, у якому школа намагається відповідати на потреби всіх учнів, вносячи необхідні зміни до навчальної програми та ресурсів, щоби забезпечити рівність можливостей.
За словами, головного спеціаліста відділу освіти осіб з особливими потребами департаменту загальної середньої та дошкільної освіти МОНмолодьспорту України Інни Луценко, на сьогоднішні ніяких перешкод стосовно законодавчого обґрунтування впровадження системи інклюзивної освіти в Україні немає. Так, згідно розпорядження Кабінету Міністрів № 1428-р від 03.12.2009 року «Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року», планується зробити ряд наступних кроків.
Створювати навчально-реабілітаційні центри на базі спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів, таким чином сприяти тому, щоб діти, що навчаються в спеціалізованих загальноосвітніх школах та школах-інтернатах інтегрувалися до загальноосвітніх шкіл. Адже, наразі, в таких закладах в Україні навчається 129 тис дітей з особливими потребами.В нашій країні вже існує понад 500 спеціальних класів, на базі загальноосвітніх середніх шкіл, у яких понад 6000 дітей з порушенням фізичного та (або) психічного розвитку стихійно інтегровані в звичайне шкільне середовище. І батьки таких дітей все частіше вибирають саме такий клас, адже, повчившись в ньому декілька років, за умови правильної корекційної роботи та додаткових спеціальних занять, частина дітей переходять в наступні, вже звичайні, класи майже не відстаючи у розвитку від своїх здорових однолітків. Проте навчання в таких класах має ряд суттєвих відмінностей від класів з інклюзивною формою навчання. В спеціальних класах може знаходитись до 30 дітей, при чому всі однієї нозології. В класах з інклюзивною формою навчання планується зменшити кількість учнів до 15-16, серед них може перебувати до трьох осіб з порушенням фізичного та (або) психічного розвитку різної нозології. Така форма навчання, на думку керівників проекту, дозволить дітям з особливими потребами швидше інтегруватися до життя в суспільстві, постійно перебуваючи в колі своїх здорових ровесників вони швидше зможуть адаптуватися до навчального процесу та отримати більш різноманітні навики спілкування.
Наказом № 1224 Міністерства освіти і науки України від 09.12.2010 «Про затвердження Положення про спеціальні класи для навчання дітей з особливими освітніми потребами у загальноосвітніх навчальних закладах»визначаються організаційно-методичні засади навчально-виховного процесу дітей з особливими освітніми потребами у спеціальних класах загальноосвітніх навчальних закладів. Спеціальний клас може бути створено на базі загальноосвітньої школи за наявності відповідного контингенту учнів, навчально-матеріальної бази, кадрового забезпечення та погодження з відповідним органом управління освітою та органом державної санітарно-епідеміологічної служби. Також, створюючи такий клас, керівництво школи повинно створити спеціальні умови, такі як безперешкодний доступ до території та приміщень загальноосвітнього навчального закладу, відповідна навчально-матеріальна база, спеціальні навчальні програми, підручники, наочно-дидактичні посібники.
Організація підвезення учнів з порушеннями опорно-рухового апарату, зору до місця навчання (проживання) спеціально обладнаними транспортними засобами у супроводі підготовленого персоналу, а також внесення зміни до державних будівельних норм і стандартів з питань проектування навчальних закладів, спрямовані на створення умов для навчання дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, у загальноосвітніх навчальних закладах є тими проблемами, які потребують вирішення в рамках запровадження інклюзивної освіти в Україні
Розробка науково-методичного та організаційного забезпечення для підготовки і підвищення кваліфікації педагогічних працівників з питань інклюзивного та інтегрованого навчання,в основному базується на напрацюваннях канадських колег, в яких інклюзивна освіта має вже довгу традицію і встигла себе зарекомендувати як один з найоптимальніших видів освіти для осіб з особливими потребами. В Україні згідно з наказом Міністерства освіти та науки №1205 від 6 грудня 2010 року передбачено посаду асистент вчителя. Під час круглих столів, конференцій, обговорень та семінарів, які були присвячені впровадженню інклюзивної освіти де обговорювалося, які саме працівники можуть стати асистентами вчителя, було вирішено, що асистентом вчителя повинна бути людина з педагогічною освітою, адже основною її функцією буде підтримка і допомога дитині з особливими потребами в навчанні, а також здійснення комунікаційного зв’язку між такою дитиною, вчителями та іншими учнями. Наразі є три можливі шляхи до отримання педагогами нових професійних навичок. По-перше – це створення на базі інститутів післядипломної освіти спеціальних кафедр, де готуватимуть відповідних фахівців. По друге, як це зроблено в Криму, навчання проводитиметься на базі Інституту управління. І, третім шляхом, є організація відповідного навчання на базі центрів зайнятості, що, в свою чергу дозволить працевлаштувати багато вчителів, що знаходяться зараз на біржі праці в пошуках роботи.
Проте, як зазначає Алла Колупаєва, заступник директора Інституту соціальної педагогіки, інклюзивна освіта не є альтернативою спеціальній освіті з ряду вагомих причин. По перше – діти з порушенням психічного розвитку не можуть здобути цензову освіту, оскільки навіть з допомогою асистента не можуть повністю осягнути весь навчальний матеріал. Можливий механізм здобуття освіти вона вбачає в наступному: якщо дитина навчається в масовій школі і, при цьому, потребує спеціалізованого догляду або корекційних занять, що надаються у спеціалізованій школі, масова школа повинна укласти угоду з спеціалізованою школою, про те, що та вважатиметься допоміжною. Така дитина, перебуваючи в звичайній школі повинна навчатися за програмою допоміжної школи і отримувати атестат зразка допоміжної школи. В Україні є понад 400 спеціалізованих шкіл-інтернатів, понад 300 спеціалізованих дошкільних виховних закладів і понад 200 навчально-реабілітаційних центрів. Це, на думку Алли Колупаєвої, є вагомою базою, з вже розробленими навчальними програмами, яку потрібно використовувати. Другим недоліком є те, що дітям з особливими потребами, в рамках інклюзивного навчання не даватиметься ніяких спеціальних професійних навичок. Тоді як спеціалізовані заклади навчання такі професійні навики дають, і потім такі діти мають шанс працевлаштуватися в дорослому житті. Пропонувався й інший підхід до отримання атестату дітьми з порушенням фізичного та (або) психічного розвитку. Оскільки дитина з особливими потребами не може в повному обсязі засвоїти навчальну програму, при закінченні нею масової школи пропонувалося видавати диплом загального зразка, але з поміткою, яка б вказувала на те, що ця дитина навчалася по індивідуальній або спеціальній програмі. Проте всі ці питання ще вимагають обговорення з залученням широких кіл громадськості.
Досвідом канадського вирішення даної проблеми поділилася Шерел Крокер, представник програми інклюзивного навчання з Університету Грента МакЮена(Канада). В Канаді учні з особливими потребами, які навчаються в загальноосвітніх школах отримують атестат загального зразка, але з поміткою «прослухав курс», така сама практика введена і в університетах.
Як зазначив Дмитро Мазін, координатор української частини проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні» проект інклюзивної освіти має три основні компоненти. Освітній – забезпечення відповідної навчання, розробка нормативного навчального курсу «Основи інклюзивної освіти» для працівників шкіл та дошкільних виховних закладів. Другий компонент – це залучення та відповідне поінформування громадськості, на рахунок питань, що стосуються впровадження даної форми освіти в навчальні заклади, зміна соціальних стереотипів у суспільстві щодо ставлення та прийняття неповносправних осіб як звичайних людей, що не мають якихось особливих потреб. Третім питанням, на яке слід звертати особливу увагу розробникам інклюзивного навчання є питання соціальної політики – розробка нормативно-правового забезпечення, вирішення проблеми фінансування, та отримання відповідних урядових постанов.
