Українська Жінка: життя як подвиг

Ні одна нація в Європі не виховала стільки героїнь, як Україна. Ні одна! Вижити і боротися в нелюдських умовах могли тільки українки. Є вже кілька книг про подвиг наших жінок, але це лише початок. Ніхто їх не нагороджував, ніхто про них не знімав фільмів, ніхто їх не піднімав на п’єдестал пам’яті. А треба! Вони йшли боротися за волю своєї сплюндрованої землі і платили найдорожчим – своїм молодим життям. Багатьох їх уже нема. Але нині народилися нові героїні, які замість квітів чи дитяти тримають у своїх руках автомати, важкі кулемети чи санітарні сумки.

Нині ми розповімо про подвиг українки, галичанки, яка не стала на коліна ні перед польськими, ні перед угорськими, ні перед німецькими фашистами, ні перед більшовиками.

Народна героїня Євгенія Зелінська.

Збираючи матеріали до своєї книги про історію школи імені М.Шашкевича, випадково знайшов серед її учнів Ґеню Зелінську. Її біографія, яку я склав по крупинці, мене потрясла. Нині її ім’я забуте. Я хочу, щоб про подвиг цієї українки знала вся Україна і Галичина зокрема.

Євгенія Зелінська народилася в моєму рідному Рудно 18 лютого 1919 р. у національно-свідомій галицькій родині. Родина Зелінських належала до когорти найбільш активних руднівчан, що жили в Старому, українському Рудно. Навчалася мала Євгенія спочатку у місцевій школі, а потім її батьки перевели до відомої першої української школи у Львові – імені Маркіяна Шашкевича, що на вул. Замкненій. Максим Зелінський, січовий стрілець, загинув у боях з більшовиками. В кузні Дмитра Зелінського була перша руднівська «Просвіта». Атанас Зелінський був активним членом громадської Ради. Олександр Зелінський керував, як режисер і керівник Аматорським гуртком, що був славним на весь Львів. Серед місцевих акторів чільне місце займала Ірина Зелінська, а ще Олександр Зелінський був секретарем «Сільського господаря». Атанас і Олександр, крім того, були активістами місцевого кооперативу, «Сокола», «Лугу». В такому оточенні братів і молодих дядьків зростала юна Ґеня.

Великим був рід Зелінських. Одні з них загинули в боях за волю України, інші – опинилися в ГУЛАГу, треті – пішли у «великий ісход» - в еміграцію!

Євгенія Зелінська перейшла у школу ім. Шашкевича у 1928 р. і навчалася тут до 1931 р., а далі була школа сестер-василіанок. Далі вона стала студенткою Торговельної школи і одночасно активісткою руднівської «Просвіти». Саме тоді, юна патріотка познайомилася з відомим істориком, археологом та поетом – Олегом Ольжичем (Кандибою) і, очевидно, ставши членом ОУН, поїхала разом із руднівчанином Михайлом Козаком захищати Карпатську Україну. Очевидно, знову ж таки від впливом Олега Ольжича. Євгенії було лише 19 років! Там вона знайомиться з видатними членами ОУН, які прибули на захист Карпатської України від агресії угорських фашистів. І серед них були Роман Шухевич, Михайло Колодзінський, брати Коссаки. Євгенія не цуралася будь-якої роботи, працювала в жіночій Січі, одночасно вчилася володіти зброєю. Дівчину залучили до роботи в Українському Національному Об’єднанні і невдовзі її призначили секретарем президента Карпатської України – о. д-ра Августина Волошина. Після загибелі Карпатської України Євгенія Зелінська, крізь ворожі лави, ризикуючи щомить життям, перейшла в Чехію. Саме тут видатний український патріот і організатор Олег Ольжич, що мав вирішальний вплив на формування націоналістичного світогляду Євгенії познайомив її зі своїм батьком видатним українським письменником – Олександром Олесем і ще однією української героїнею – поеткою Оленою Телігою.

Потім Євгенія переїхала в Німеччину і тут активно працювала в націоналістичному середовиці ОУН(м). Олег Ольжич узяв її своєю зв’язковою, зважаючи на її досвід підпільної і військової діяльності. Це було дужа ризикована праця, бо гестапо хапало всіх підозрілих українців, особливо, після проголошення у Львові самостійної Української Держави. Дівчина познайомилася з відомими діячами-націоналістами – О.Штуль-Ждановичем, О.Байдуником, Д.Андрієвським та іншими, а також із генералом Миколою Капустянським. Ще в 1942 р. Євгенія Зелінська працювала в Берліні і, очевидно, тоді вже гестапо зацікавилося її діяльністю. Далі вона отримала наказ Проводу переїхати до Львова. В 1944 р. вона везла з Кракова до Львова праці О.Ольжича і Якова Шумелди «України рве кайдани» про злочинну політику фашистів в Україні. Сталася велика біда. Через короткий час у Львові гестапо провело арешти і заарештувало її та голову Проводу Олега Ольжича. Яків Шумелда високо оцінює конспіративний досвід Євгенії Зелінської – псевдо «Ґеня» та «Стефка», бо саме «Ґеня» утримувала зв'язок активних діячів ОУН(м) з Олегом Ольжичем. Такої ж думки Остап Зінкевич (Див.Олег Ольжич. Вибрані твори. Смолоскип. 2009).

Довго садисти катували юну підпільницю у підвалах гестапо (нині будинок СБУ). Далі – тюрма на Лонцького і чергові нескінченні і жахливі допити. Нікого не видала, але самостійно пересуватися не могла.

І повезли коричневі садисти Галицьку патріотку у страшний жіночий концтабір - Равенсбрук. І знову знущання і непосильна праця. В 1945 р. Євгенію Зелінську визволили американські військові, але вона не могла ходити від виснаження, то ж американські вояки у госпіталь несли її на ношах. І там, у черговий раз, врятовано її життя.

Євгенія могла залишитися на Заході, знала кілька мов, мала вже великий життєвий досвід, але кликала Батьківщина і вона, пройшовши фільтраційні радянські табори, повернулася до Львова і свого Рудно, відновлюючи зв’язки з підпіллям ОУН. Та чекісти, краще від гестапо знали, хто з’явився на рідних теренах. Вони не могли залишити в спокої референтку Крайового проводу ОУН (м) і 22 жовтня 1948 р. Євгенія знову опинилася в тюрмі на Лонцького. Тепер уже в радянській! «Доблесні» чекісти почали жахливо катувати Євгенію, не припиняючи своє садистське ремесло ні вдень, ні вночі, а часом по 27 годин. Сил уже не було. На тортурах і допитах підпільниця говорила тільки про себе, чим ще більше розлючувала енкаведистів. І знову нелюдські муки.

В 1949 р. етап політв’язнів, в якому перебувала і Євгенія Зелінська взяв курс на Колиму, де їй відводився час довжиною у 10 років. Лише смерть головного садиста - Сталіна, дала надію політв’язням на волю і повернення на рідну Галичину. В 1955 р. після семирічного пекла, Євгенію «звільнили», але додому не відпустили, а відправили на спец поселення в Усть-Омчуг, без права повернення на Україну. Довго добивалась Євгенія дозволу на повернення в рідне Рудно. І лише в 1968 р. їй було дозволено повернутися на Україну, але не в Галичину, де вона не була 20 років!

Євгенія Зелінська одружилась із литовцем-політв’язнем – Сіняускасом. Але дітей у них не було. Оселилась вона в Черкасах. І лише після проголошення України незалежною державою, в 1993 р., уже в поважному віці повертається у Рудно. Той, хто пережив совєцько-більшовицьке пекло знає, що таке не бути у батьківській хаті 45 років!!!

Де ще в Європі жінки могли пережити таке пекло, як в Україні?! Хто ще міг витримати московський «рай»?! В 2001 р. помирає її чоловік , а в 2005 р. розбита паралічем, закінчила свої земні муки ця велика українська патріотка.

Я сам з Рудна. І часто відвідую старе руднівське кладовище і тут, поряд з родиною і чоловіком могила Євгенії Зелінської-Сіняускас. На могилі китиці червоної калини. Йду вулицею старого Рудна, вулицею Мазепи і тут колись стояв родинний дім Євгенії Зелінської – нині хороми невідомих людей. Ніхто в Рудно не знає про відважну зв’язкову Олега Ольжича – Євгенію Зелінську на псевдо «Геня» та «Стефка». Боляче.

Я звертався до голови містечка, до голови Залізничної райадміністрації, до мера Львова п. Андрія Садового, враховуючи героїчний шлях Євгенії Зелінської – назвати одну із вулиць, що не несуть ніякого ідеологічного навантаження, наприклад у Рудному – вул. Дитяча, Кам’яна чи навіть Гагаріна – перейменувати на її честь. А місцевій школі № 74 відновити серед школярів і педагогів та громадян пам’ять про цю мужню патріотку. Я готовий допомогти.

Ми мусимо пам’ятати про наших Нескорених Героїнь. Ця пам’ять виховуватиме нові покоління патріотів. Сьогодні ми маємо цілу модерну епоху українських жінок-Героїнь, таких як Ліза, Яна Зінкевич, Олена Білозерська, Оксана Чорна, Інна Дробот та інші, які зі зброєю, харчами чи бинтами у руках боронять нашу Вітчизну, помагають армії, лікують Героїв. Це, безумовно доводить зв’язок поколінь Нескорених Українських жінок!