Виховання страху: психолог проаналізував дитячі казки українців

Опитування ЮНІСЕФ в Україні з’ясувало, що майже половина українців не зупинить батька, який привселюдно кричить на дитину, третина не втрутиться, якщо чоловік ображає жінку та більше половини пройде повз, коли жінка вдарить чоловіка. Аби розібратися в толерантності громадян до сімейного насильства, журналісти вирушили досліджувати найбільш патріархальні куточки країни, йдеться в сюжеті ТСН.19:30.

 

Закарпатську поліцію штормить від кількох високогірних сіл. Кілька років сімейні чвари псують їм статистику. Між двох кордонів, із Польшею та Словаччиною, нібито мають знати, що таке жити в Європі. Але гарні дороги оминають село, гарні манери теж ночують там нечасто. Ми спробуємо навчити селян жити мирно: любитися, а не битися. Ми запрошуємо на лекцію проти домашнього насилля, і перша реакція – образа: "У мене все нормально", "Ти кого навчаєш? Ми маємо тебе навчати, а не ти нас".

Але якщо копнути глибше – зізнаються: "У сім’ї всяке буває", "Б’ють дітей і по дупі, і по голові". Втручанню журналістів не раді, крім Юрія. Йому, як нікому треба, щоб селяни набрались розуму, бо вже 15 років він виїжджає саме на родинні розбірки. "На мою думку, збільшується через бідність і що багато за кордон виїжджають", - каже поліцейський. Мається на увазі, що за роки заробітчанства люди стають чужими одне одному – це і руйнує родини в селах. Але що не так із рештою України?  

 

Володимир Маслійчук досліджує родинні конфлікти по архівних карних справах і переконує, що проблема криється в менталітеті, зацементованому історіями, які люди чують із пелюшок. Старовинна Івано-Франківська бібліотека, ми разом із дитячим психологом препаруємо звичні казки. Написане тоді – псує життя сьогодні. Попелюшка, Гидке каченя, Кривенька качечка, Котигорошко, Дідова і бабина дочка – всі вони плекають пасивність та смиренність перед насиллям. "Нас вчили на підсвідомому рівні боятися. Життя – страшне", - каже фахівець.

Витруїти старі казки  спробуємо спочатку в мікромасштабі: через тиждень повертаємося до закарпатського села. На прохання ЮНІСЕФ мобільна бригада, що їздить на виклики жертв домашнього насилля, готова до експерименту – вони вийдуть на публіку з лекцією. В залі зібралися тільки соцпрацівники, поліцейські, методисти – тобто ті, кому треба по роботі. Жодного селянина – цим лектор обурена. "Вони думали, що так жили їхні батьки, так вони живуть – і це є нормально. Та це не є нормально!", - каже вона.

 

Терпіти – багатовікова традиція. На святе повинен посягнути цей чоловік – сільський голова тепер особисто лізтиме у чужі справи. Бо за законом, якщо сусіди відвертаються від того, що бачать і чують, то посадовці не відвертяться: мають заявляти в поліцію протягом доби – інакше будуть платити штрафи, а в найтяжчих випадках отримають до трьох років за ґратами. Чи то голова теперь об’їжджає всі подвір'я, чи листівки там досі висять і лякають селян – але за два місяці після нашої лекції статистика домашнього насилля в селі зменшилася вдвоє.