У Черкасах підбили підсумки конкурсу життєвих історій «Листи до незнайомки». Оголосила його коаліція молодіжних громадських організацій Черкаської області «Молода Черкащина» за підтримки Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні ЄС-ПРООН. До участі запросили жінок, які зіткнулися із насильством в сім’ї і змогли дати гідну відсіч своїм агресорам. Водночас, вони мали поділитися своїм досвідом із тими, хто досі страждає від знущань, дати поради чи бодай звернутися зі словами підтримки та підбадьорення. У конкурсі взяли участь 10 жінок. Наймолодшій – 26 років, найстаршій – 81. При цьому 5 листів надійшли від жінок пенсійного віку, які потерпали від насилля майже все своє подружнє життя. Більшість жінок захотіли лишитися невідомими для широкого загалу. Вони зізнаються, що навіть їхні рідні не знають про те, що відбувається чи відбувалося насправді.
Жінки вміють прощати чоловіків, а цього робити не треба
Найважча робота дісталася конкурсній комісії, члени якої мали перечитати всі листи. Так, начальник відділу дільничних інспекторів міліції ГУ МВС України в Черкаській області Володимир Тютюнник був вражений терплячістю жінок:
«Я хочу порадити жінкам - не потрібно терпіти, чекати злочину. Треба відразу йти до дільничного інспектора міліції. Він має допомогти добрим словом і розумінням проблеми, перш за все психологічно допомогти, а потім уже допомагати так, як цього вимагає закон – задокументувати правопорушення, якщо людина бажає, скласти адміністративний протокол, спрямувати кривдника проходити корекційну програма тощо. Як на мене, то проблема в тому, що насилля найчастіше відбувається перш за все тому, що чоловік починає пиячити. Але друга проблема – жінки фактично бояться звертатися до міліції. От я прочитав, що жінка описує, як чоловік пиячив, починав її бити, а потім, коли вона хотіла від нього піти, він її почав просити. Тобто, проблема в тому, що наші жінки вміють прощати чоловіків, а прощати не треба. До речі, звернутися до міліції можна й без заяви, просто поговорити і дільничний розкаже, як у цій ситуації діяти», - зазначив В. Тютюнник.
Тим часом психолог Віталій Сухенко вважає, що жінки, які взяли участь у конкурсі, наважилися на дуже мужній вчинок:
«Такий крок дає можливість іншим дізнатися, як їм діяти в цій ситуації. Я не можу зараз коментувати ці історії, бо в мене цих історій набагато більше. Наприклад на цьому тижні прийшла жінка і почала розповідати свою історію. Я там побачив і фізичне, і психологічне, і сексуальне насилля. А насилля дає такий відбиток на все життя, що жінка досить довго живе з неправильними установками і не може їх змінити. Тому я хочу закликати всіх, хто буде читати цю збірку - дуже для себе важливо вирішити, що це не треба терпіти, бо потім дуже важко жити з цим навіть у новій родині», - сказав психолог.
Зрештою, журі конкурсу обрало трьох переможниць. Ними стали жінка 32 років, яка описала своє життя від початку стосунків із майбутнім чоловіком до болісного розлучення, що стало наслідком регулярного фізичного, психологічного, економічного та сексуального насильства. Також жінка 26 років – вона, дізнавшись про розбещення співмешканцем її маленької доньки, знайшла в собі сили звернутися до правоохоронців і притягнути кривдника до відповідальності. І третя переможниця – жінка 48 років, котра потерпала від насильства з боку чоловіка 20 років.
Усі листи увійшли до збірки, яка розповсюджуватиметься через мережу соціальних служб та установ міста, а отже має всі шанси на те, щоб «лист» потрапив у руки кожній «незнайомці», яка цього потребує. На презентацію збірки запросили всіх учасниць, проте прийшла лише одна.
«Я все покинула і пішла – гола, боса, простоволоса…»
Ольга Лихолай живе у селі неподалік Черкас. На зауваження про те, що в неї промовисте прізвище, посміхається і каже, що то прізвище, яким її «нагородив» покійний чоловік, а в дівоцтві вона була Нужденко.
«Я живу в селі, мені 48 років. Я цю проблему пройшла. 20 років із насильством стикалася, і боялася що люди скажуть, боялася, за дітей, за сусідів - усе боялася. Але не треба боятися. І от коли я прочитала в газеті оголошення, то захотіла написати. Я не приховую цієї ситуації, бо мій чоловік помер, і тепер я можу розказати. Усі в селі бачили, що робилося. Зіткнулася із тим, що хочеться кричати молоді, щоб не терпіли. Бо тоді і здоров’я не стає, і діти такі налякані. Боязко за дітей, бо воно ж труситься, боїться в школу йти, боїться всього», - надзвичайно щиро почала розповідати жінка. І тут не хочеться форматувати чи скорочувати почуте, настільки промовисто, майже речитативом-замовлянням звучать ці слова:
«А потім я все покинула і пішла в іншу хату – гола, боса, простоволоса. Але одного не стало – здоров’я. Оце головне. І тепер я думаю – чого я така була дурна, чого було терпіти, адже з кожної ситуації є вихід. От картоплинку посадиш, і вона там ключечку пустить, там ключечку пустить, але все одно виросте із землі. Не можу зрозуміти тих жінок, які це терплять. Чого терпіть, як можна покинуть? Кажуть – чоловіка жалко. А хто тебе пожаліє? Кому ти потрібна, як уже здоров’я не стане. Тепер я відчула, що я таки жінка. Тоді я була рабиня, і була… сука, простітутка, мразь – це було моє прізвище, ім’я і по-батькові. І я сміялася, але як вдуматися в ці слова, то це дуже важко. І тепер я кричу – кидайте, кидайте! Багато із жінками я говорю на цю тему, і …нехай подумають, що таки ж вони жінки з великої літери», - сказала Ольга Лихолай.
Рот – щоб говорити, руки – щоб давати відсіч і ноги - щоб тікати
Наостанок організаторка конкурсу, керівниця громадської приймальні для жертв насильства в сім’ї Тетяна Кавальчук, підсумовуючи почуте, порівняла українських жінок, які потерпають від насильства, із ляльками-мотанками:
«Лялька-мотанка справді може бути символом жінки, яка потерпає від насильства в сім’ї. Вона приховує своє обличчя, ми не бачимо її очей, не чуємо її голосу, у неї немає рук, бо дуже часто руки у жертви насильства зв’язані. Адже хтось боїться за свій матеріальний стан, хтось боїться розголосу, хтось боїться засудження з боку родичів, друзів, звинувачень у тому, що ти сама винна, і що треба зберігати родину будь-якою ціною. І ніжок у ляльки теж немає, і це може вказувати на те, що дуже багато хто боїться зробити перший крок. Але дуже сподіваюся, що в цієї ляльки-мотанки з’явиться рот - щоб говорити і руки - щоб діяти, а ноги - щоб тікати», - підсумувала Тетяна Кавальчук.
