"Б'ю його, а сама плачу". Як батьки перетворюють батьківство у тяжкий хрест

Діма Зіцер - творець альтернативної дитячої школи і відомий борець за свободу дітей. Він вважає, що багато батьків, підкоряючись якимось нав'язаних стереотипів, сприймають свою "батьківську" ношу як тяжкий хрест, тим самим отруюючи життя і собі, і дітям.

"Хваліть нас, тоді ми будемо старатися", — написала читачка, — адже батькам потрібна постійна підтримка". А інша так прямо і заявила: "нас потрібно мотивувати, розкажіть, які ми молодці!"

Цікава тут, мені здається, сама постановка питання, яка розкриває уявлення про батьківство як про тяжку працю... Як про щось, що вимагає дичайших людських і матеріальних ресурсів. Не тут і зарита жирна мертва собака?

Звичка перетворювати в тяжку працю будь-яке задоволення плутає нас і в кінці кінців губить самий сенс цього задоволення... І в сімейних відносинах це проявляється, схоже, в першу чергу.

Почитати дитині книжку? Це ціла справа... я спочатку повинен зібратися з силами...

Сідаємо обідати?... Яке ж це задоволення? Це привід виправдати високе звання матері — будь-якою ціною забезпечити дитині необхідну кількість калорій...

Йдемо гуляти? Як же дозволити йому надіти, то що хочеться? Який же я тоді батько? А виховна функція? Адже він почне ставитися до життя з обурливою легкістю...

Він нарешті сів за уроки? Як же можна замість цього зайнятися чимось, що захоплює нас обох? Адже тоді, не дай бог, молитва може перетворитися на фарс. Ми вряди-годи граємо разом? Ну і як же мені не ставити в процесі гри непосильні завдання? Адже інакше він подумає, що можна без праці витягнути рибку зі ставка. Живуть, як відомо, не для радості, а для совісті...

Підтримка — штука потрібна. От тільки в чому саме? Скажімо, візьмемо для прикладу кілька характерних батьківських патернів. "Я кричу і ніяк не можу зупинитися... Розумію, що роблю гидоту, а перестати не можу", — ділиться зі мною нещасна мама. "Б'ю його, а сама плачу", — надломленим голосом повідомляє інша. "Я приходжу додому втомлена, і коли трирічний син "лізе до мене", можу жорстко відмовити йому в спілкуванні, а то і шльопнути. Сама весь наступний день страшенно страждаю", — переживає третя. І всі ці мами повторюють раз за разом: "але ж це наша сутність. Ми хочемо мати право бути самими собою"...

Звичайно, дорогі мами, "бути собою" — базисне право будь-якої людини! Тільки... як би це... ви впевнені, що нічого не плутаєте? Впевнені, що бити слабкого, маніпулювати чужим і своїм настроєм або вигадувати витончені покарання за неіснуючі провини називається бути собою? Невже це і є ви, ваша сутність? У мене, чесно кажучи, великі сумніви.

Просто самі спробуйте інакше. Станьте собою — справжніми, а не вигаданими вашими власними батьками, вчителем, сусідкою, телевізійною програмою. Зовні це перетворення виглядає приблизно так (цитую нещодавно отриманий лист): "Хочу сказати величезне спасибі! Дитині п'ять. Сьогодні вперше (!) спробували укласти його без скандалу. Завжди витрачали півтори години на укладання. Нерви, сльози, ніякого особистого життя. А вчора він заснув у звичайний час (просто поклали на півтори години пізніше). Провели з чоловіком прекрасний вечір". Уявляєте, як просто? "Ах, ні, зовсім не просто, — вигукне черговий обурений батько. — Ви знову пропонуєте щось незрозуміле. А робити-то що?!!" Ніяк, ніяк не вірять дорослі, що робити практично нічого не треба. Зовсім. Лише прислухатися до себе. По-чесному.

Батьківський комплекс провини переслідує вас і випалює душу? Ну так ізживіть, нарешті, цей комплекс! Адже ще більше зло — продовжувати робити гидоти і паралельно заявляти про власну вразливість. "Легко сказати", — сумно зітхне читач-дорослий. Ага, легко сказати, але і зробити теж дуже легко. Почати б уже. Так і в труднощах справа? Або все-таки, як говориться у безсмертному "Солярісі" Андрія Тарковського, "тут скоріше щось з совістю"?..

Це, звичайно, ілюзія, що прочитавши ще одну статтю про дітей ми перемінимось. Але в тому-то і справа, що мінятися-то особливо і не потрібно. Швидше навпаки — нарешті втілити це саме сподівання — чесно бути собою. Інакше так і продовжиться звичний день бабака: ми читаємо чергову статтю, впадаємо в черговий напад комплексу провини знову шукаємо самовиправдання і вимагаємо похвали, зриваємося, стаємо нещасними, страждають дорослими і так далі. "Свобода полягає в тому, щоб перестати говорити про самих себе як про дресированих мавпочка. Тому що в цю секунду ми перестаємо ними бути, а заодно перестаємо сприймати такими наших дітей. І звільняємося для любові. І спокою. ?

Ми втомлюємося, дратуємося, хвилюємося, зриваємося... Все це прояви нашої людяності. Діти дають нам на це право на себе, його не потрібно завойовувати. Це війна, яка давно закінчилася, так і не розпочавшись. Коли ми ведемо себе з іншими як люди з людьми, пропадає необхідність постійно розказувати, що "ми теж маємо право". Діти спочатку дають нам таку "фору", що й описати важко. Адже ми для них і так найкращі, ми завжди праві, ми не робимо помилок. Вони приймають нас такими, які ми є. Хіба не так? Як же нам доводиться працювати, щоб все зіпсувати!

У певному сенсі я закликаю до "благородного бездіяльності". Спокійно займаючись собою, ми нічого не зіпсуємо. І коли я кажу "любити", я маю на увазі саме це. Отримувати задоволення від кохання. Тоді і можна втомлюватися, і зриватися. Даючи їм таке ж право. Адже так часто дорослі, говорячи про власної людяності, прагнуть відібрати її у найслабших — дітей. А щоб заспокоїти совість, винаходять цілу систему стримувань і противаг, в якій живі відносини зникають безповоротно, поступаючись місцем бездушним законам і придуманим чужими людьми правилами.

Бути хорошим батьком значить бути живим. Визнаючи і беручи жвавість інших. Тоді і боротися ні за що не потрібно. Ось воно, царство Боже на землі. ? Не потрібно займатися самобичуванням, без кінця повторюючи "я неуспішний батько". Та й це неправда: найвірогідніше, одне те, що ви шукаєте відповіді і задаєте питання, вже означає зворотне: ви відмінний батько. Але тільки між самобичуванням і самомилуванням лежить прірва. З величезною кількістю проміжних варіантів.

Ні, не потрібно завжди бути у відмінній батьківського формі". Але ж можна просто бути чесними, сказати "я втомився, я роздратований, у мене проблеми на роботі, я хочу побути один, нарешті", замість того, щоб маніпулювати і заявляти "тобі пора почитати, ти нероба, ти постійно крутишся під ногами, мені за тебе знову соромно" та ін Немає необхідності постійно вишукуєте в собі любов, в тому числі в ситуаціях, коли ви відчуваєте тільки роздратування.

Але це не означає і зворотного: без кінця заміняти людські відносини виховним процесом, збуджено пишаючись уявними успіхами і впадаючи в депресію від міфічних невдач. Ні, ми не повинні віддавати всього себе дитині, адже сенс в тому і полягає, щоб усмак займатися самими собою. Але це не означає, що кохана людина повинен сприймати спілкування з нами як нагороду.

Коли ми приймаємо власну людяність, визнаючи людяність дитини, у нас з'являється стільки прав і можливостей, що їх, вибачте за вираз, нікуди подіти: право боятися і право помилятися, право втомлюватися і право сходити з розуму від захвату, право злитися і право байдикувати, право не розуміти і право наполягати на своєму, право приймати і право відкидати, право обіймати, коли цього хочеться і ухилятися від обіймів, коли не до цього. Тільки важливо пам'ятати, що ці права — загальні. ?

А що стосується похвали — так це я завжди готовий. Ось вона: хлопці, ви справжні молодці! Тільки, будь ласка, несіть це звання з честю...