Що робити з гіперопікою, коли 40 тобі, а не батькам? Про що говорить те, що деякі батьки не можуть відпустити своїх дорослих дітей? І як дітям варто сприймати своїх батьків? Про це говоримо з сімейною і дитячою психологинею Світланою Ройз.
Автор: hromadske.radio
Що робити з гіперопікою, коли 40 тобі, а не батькам? Про що говорить те, що деякі батьки не можуть відпустити своїх дорослих дітей? І як дітям варто сприймати своїх батьків? Про це говоримо з сімейною і дитячою психологинею Світланою Ройз.
Я привчала себе до того, що мій син буде дорослішати, з того моменту, коли в садочку (було йому років 4-5) він раптом каже: «Мамо, я хочу тебе з кимось познайомити. Катю, заходь! Мамо, це Катя. Катю, це мама». Я почала сповзати по стіні: зрозуміла, що те, як у мене зараз защеміло в серці, мене чекатиме років через 10 чи 12-15. І зараз, коли він вступив в інститут, коли у нього є дорослі стосунки, я собі щоденно повторюю мантру: «Я мама дорослого сина. Я мама дорослого сина. Припини дивитись на годинник. Він має право на свою територію».
Запит внутрішньої дитини: «Зробіть із ними що-небудь! Загіпнотизуйте мого чоловіка, загіпнотизуйте мою дитину!» Запит дорослої людини: «Допоможіть мені розібратися, що мені зробити всередині себе, щоб ситуація змінилась?» Після Революції Гідності ми всі дуже подорослішали.
Нам потрібна наша постійна мудрість із нашими дітьми, які дорослішають, — неважливо скільки їм років. Стежте за сигналами: наскільки далеко дитина готова відповзти.
На кожному етапі дорослішання потрібна зрілість і наповненість самих батьків. І якщо вони схильні до взаємозалежних відносин, не відчувають своєї правдивої ваги, це означає, що вони утримуватимуть поруч із собою дитину або підмінятимуть дитиною свій нереалізований сенс життя. Але це вже досить небезпечно.
Із підліткового віку хтось виходить у 17, хтось у 20, хтось у 40, а хтось і не виходить. Це і коли ми припиняємо обожнювати батьків, і коли ми припиняємо їх знецінювати, коли бачимо, що вони реальні люди. І в них є зрілі риси, і риси з ідеального світу, і ми бачимо їх об’ємними. І ми тоді й самі не прагнемо ідеальності, і себе не знецінюємо. І тоді ми почуваємося окремими живими людьми.
Для дітей важливо знати, що коли вони відділяться, ми будемо щасливі. Не щасливі без них, а щасливі у своєму житті.
23 вересня 2026 р.
До Київського хабу проєкту «Допомога, відновлення, відбудова для дітей та України, про яку вони мріють. Частина IV» звернулася вчителька сьомого класу одного з ліцеїв. Через постійні ворожі обстріли її учні знову навчаються онлайн. Але разом із уроками в їхньому житті багато тривог, страхів, виснаження і гостра нестача звичайного спілкування з друзями, однокласниками, вчителями.
22 вересня 2026 р.
Нещодавно ми розповідали як фахівчині Запорізького хабу проєкту «Допомога, відновлення, відбудова для дітей та України, про яку вони мріють. Частина IV» працюють з мамами і бабусями, які живуть у шелтері для ВПО «Червона Калина». А сьогодні розповідь про те, як вони працюють з тамтешніми дітьми.
21 вересня 2026 р.
За фінансової підтримки Ради Європи Жіночий консорціум України реалізує проєкт «Підтримка без бар’єрів», спрямований на захист прав дітей з інвалідністю та посилення спроможності фахівців MHPSS та не-MHPSS, які працюють із дітьми.
