«Невизначена втрата»: як зберегти зв’язок із близькими і не втратити себе в очікуванні

Що відбувається з людиною, яка не знає, чи живий її близький? Як жити, коли рідна людина зникла безвісти, перебуває в полоні або тривалий час не виходить на зв’язок? Як витримати невизначеність, у якій надія постійно змінюється відчаєм, а звичайні радощі життя можуть викликати почуття провини?

Про це говорили під час тренінгу «Невизначена втрата в родині: від емоційного виснаження до відновлення життєстійкості», що відбувся в межах проєкту «Допомога, відновлення, відбудова для дітей та України, про яку вони мріють. Частина IV». До тренінгу долучились більше 50 учасників: батьків, опікунів та фахівців психосоціальної сфери з різних куточків України. Провела його психологиня-психотерапевтка Тетяна Пашко.

Розмову розпочали з перегляду відео, в якому люди ділилися власним досвідом невизначеної втрати. Це були історії про багаторічні пошуки зниклих безвісти, очікування звісток із полону, біль, виснаження та надію, яку з часом стає дедалі важче втримувати.

«Яка може бути надія, коли ти шукаєш захисника з 2014 року? За що триматися? Я не хочу бути сильною і терпіти. Я не сильна, і мені дуже важко», – звучало в одній із історій.

«Такі свідчення допомагають краще зрозуміти, через що проходять люди, які живуть у невизначеності. Адже невизначена втрата – особливий вид психологічного стресу, біль якого не має зрозумілого завершення», – зазначила Тетяна Пашко.

Коли немає відповіді, а життя залишається «на паузі»

За її словами, зазвичай втрата передбачає певні обставини, які допомагають людині поступово усвідомити те, що сталося, і пройти шлях горювання. Із втратою пов’язані суспільні та релігійні традиції, ритуали прощання, підтримка близьких. Проте у випадку невизначеної втрати звичних механізмів немає: невідомо, чи жива людина, чи загинула, чи повернеться додому. Немає відповіді, яка дозволила б усвідомити й прийняти реальність.

Невизначена втрата виснажує саме тому, що не має чітких часових меж і звичних соціальних способів її переживання. Людина прагне отримати визначеність, планувати майбутнє, розуміти, що буде далі. Але в цій ситуації вона не може вплинути на найголовніше – отримати відповіді.

Водночас у родині змінюється звичний розподіл ролей. Якщо один із членів сім’ї зникає, іншим доводиться перебирати на себе його обов’язки, ухвалювати рішення, виховувати дітей, вирішувати побутові питання. І все це відбувається на тлі постійного очікування.

До внутрішнього болю додається зовнішній тиск. Оточення нерідко очікує від людини певної поведінки: або змиритися з обставинами, або триматися, не втрачати надії, бути сильною. Але такі заклики не враховують усієї складності переживань.

Людина, яка переживає невизначену втрату ніби застигає між двома реальностями. З одного боку – надія на повернення близького, з іншого – страх, що цього може не статися. «Я не можу планувати майбутнє, поки не дізнаюся правду», «Я не маю права радіти, бо це схоже на зраду», «Я повинна постійно щось робити, шукати інформацію» – такі думки можуть ставати частиною щоденного життя.

Навіть звичайні справи відкладаються на потім. Людина прокидається з надією, а наступного дня може відчувати відчай. І намагання силоміць змінити цей стан, зауважила тренерка, нерідко призводить до ще більшого виснаження.

Заморожене горювання: коли психіка не може вийти зі стану очікування

Окрему увагу під час тренінгу приділили поняттю «заморожене горювання». Це стан, за якого переживання втрати не отримує звичного завершення. Біль залишається постійно активним, ніби всередині людини безперервно горить червона лампочка. Психіка перебуває в умовах хронічного стресу, намагаючись одночасно витримувати невизначеність і захищати людину від надмірного болю.

Одним із таких захисних механізмів може стати емоційне «заморожування»: внутрішня порожнеча, байдужість, відчуття емоційного оніміння. Це не означає, що людині байдуже до того, що відбувається. Навпаки, іноді психіка таким чином намагається впоратися з переживаннями, які стали надто інтенсивними.

Тривалий стрес впливає не лише на емоційний стан, а й на роботу нервової системи, когнітивні здібності та повсякденне функціонування. Людині може ставати складно ухвалювати навіть прості рішення.

Серед можливих проявів такого стану:

·        різкі зміни емоційного стану – від сильної тривоги до повного емоційного оніміння;

·        порушення сну, дратівливість, постійна втома;

·        нав’язливе стеження за новинами та пошук будь-якої інформації про близького;

·        уникання певних розмов, ситуацій або людей;

·        труднощі з плануванням і прийняттям повсякденних рішень;

·        відчуття, що власне життя зупинилося в момент, коли людина дізналася про зникнення близького.

Постійне сканування можливих загроз, очікування новин і спроби знайти бодай якусь інформацію з часом виснажують нервову систему. Тому важливо помічати ознаки такого виснаження та не залишати їх без уваги.

Ще одна особливість невизначеної втрати – амбівалентність, тобто одночасне переживання протилежних почуттів. Людина може дуже любити того, хто зник, сумувати за ним і водночас злитися: «Чому ти мене залишив?». Може сподіватися на повернення, але втомлюватися від самого очікування. Хотіти вірити в краще й водночас відчувати відчай.

Тренерка наголосила: усі ці почуття мають право на існування. Їх не потрібно приховувати чи засуджувати. Навіть відчай іноді приносить полегшення, адже від родин часто очікують, що вони обов’язково повинні сподіватися, триматися й не здаватися. Але людина має право втомитися від надії, відчути злість, сум, безсилля чи байдужість.

Важливим і дуже болісним переживанням є також провина вцілілого. Людина може відчувати, що не має права радіти, відпочивати, будувати плани чи просто жити, поки її близький перебуває в невідомості.

«Якщо я зроблю крок у життя, я зраджу», – така внутрішня установка може змушувати відмовлятися від власних потреб і відкладати все на невизначене майбутнє.

Провина часто переходить у румінацію – нав’язливе прокручування минулих подій, розмов, рішень і можливих помилок. Людина знову й знову повертається до запитань, на які немає достовірних відповідей: чи могла вона щось змінити, чи правильно вчинила, чи зробила достатньо?

Саме тому одним із важливих завдань психологічної підтримки є допомогти людині відокремити необхідні дії від виснажливого повторення тих самих пошуків і думок.

Шість опор «Діаманта стійкості»: як допомогти собі та родині

Як пройти тривалий період невизначеності й не втратити здатність жити? Під час тренінгу Тетяна Пашко представила структурований підхід, «Діамант стійкості», який складається із шести опор. Вони допомагають людині та родині поступово відновлювати внутрішні ресурси, пристосовуватися до змінених обставин і знаходити нові точки опори.

1. Сенс і значення власного досвіду.

Втрата руйнує звичні життєві опори й змушує переосмислювати багато речей. Людині доводиться шукати нові сенси, намагатися зрозуміти власний досвід і знайти спосіб жити в обставинах, яких вона не обирала. Це складний процес, але поступове осмислення пережитого допомагає відновлювати внутрішню цілісність.

2. Відчуття компетентності у посильних діях.

Невизначена втрата забирає відчуття контролю над життям. Людина не може вплинути на долю близького, отримати потрібну інформацію чи визначити, коли закінчиться очікування. Через це може знижуватися самооцінка, з’являтися відчуття безсилля.

Важливо поступово повертати собі здатність впливати на те, що залишається під контролем. Починати з невеликих, посильних кроків, виконувати повсякденні справи, ухвалювати доступні рішення. Це допомагає знову відчути власну спроможність.

Частиною цієї опори є також прийняття амбівалентності – права одночасно відчувати радість і біль, надію та відчай, любов і злість.

3. Ідентичність.

Коли хтось із членів родини зникає, змінюються звичні ролі та обов’язки. Наприклад, дружина може почати виконувати функції, які раніше були відповідальністю чоловіка. Водночас вона залишається мамою, працівницею, подругою, людиною зі своїми потребами та інтересами.

Важливо визнавати всі ці грані власного життя й поступово приймати зміни, не зводячи всю свою ідентичність лише до очікування.

4. Нормалізація амбівалентності.

Людина не повинна застрягати в одному емоційному стані або змушувати себе відчувати лише те, що вважається правильним. Важливо дозволяти собі переживати різні почуття, не засуджувати себе за них, підтримувати зв’язки з рідними, друзями та іншими людьми, які можуть бути поруч.

5. Збереження зв’язку.

Попри невизначеність, для родини важливо знаходити способи підтримувати зв’язок із відсутньою людиною та зберігати її місце в сімейній історії.

Це можуть бути фотографії, спільні спогади, відзначення дня народження, розмови про близького, турбота про його дітей, підтримання стосунків із рідними. Немає єдиного правильного способу, важливо, щоб він був значущим для конкретної родини.

Водночас життя інших членів сім’ї продовжується, і вони мають право проживати власні досвіди, які не збігаються з досвідом зниклої людини.

6. Віднаходження нової надії.

Надія не обов’язково має ґрунтуватися лише на очікуванні звістки чи повернення. Людина може знаходити її в підтримці інших, спілкуванні, вірі, духовних практиках, турботі про родину, власних справах і маленьких планах.

Для когось опорою стає церква, для когось – близькі люди або спільнота. Важливо не залишатися наодинці зі своїми переживаннями й знаходити те, що допомагає витримувати невизначеність.

Усі шість опор об’єднує одна важлива думка: збереження надії не повинно означати відмову від життя. Людині потрібні сили, щоб пройти цей тривалий шлях. А для цього необхідно дозволити собі піклуватися про себе, радіти, розвиватися, зустрічатися з друзями, будувати плани й жити сьогодні.

Як говорити з дітьми про близьких, які зникли або перебувають у полоні

Окремий блок тренінгу присвятили розмовам із дітьми. Адже навіть якщо дорослі намагаються приховати складні обставини, діти відчувають зміни в настрої батьків, помічають тривогу та напруження в родині.

Приховування інформації не захищає дитину від переживань. Навпаки, відсутність пояснень може посилювати її тривогу й залишати простір для власних, не завжди правильних припущень.

Тому важливо говорити з дитиною чесно, відповідно до її віку та рівня розуміння. Розповідати те, що достовірно відомо, і не боятися сказати: «Я не знаю». Якщо відповіді немає, краще прямо визнати це, ніж давати обіцянки, які дорослі не можуть гарантувати.

Важливо також:

·        відповідати на запитання дитини і давати їй можливість повертатися до цієї розмови;

·        не перетворювати дитину на психологічну опору для дорослих і не перекладати на неї відповідальність за їхній емоційний стан;

·        підтримувати звичне життя дитини — навчання, спілкування з друзями, заняття та розвиток;

·        залучати її до сімейного життя, пояснювати зміни й обговорювати те, що відбувається;

·        не обіцяти повернення близького чи інших подій, у яких дорослі не можуть бути впевнені.

Чесна розмова, навіть якщо в ній немає бажаної відповіді, допомагає дитині краще розуміти ситуацію та відчувати, що вона не залишається зі своїми запитаннями наодинці.

Учасники тренінгу активно ставили запитання та ділилися власними історіями невизначеної втрати, історіями рідних і друзів.

Одна з учасниць, вимушена переселенка, звернула увагу на те, що втрата дому та вимушене переселення також є досвідом невизначеної втрати, який потребує осмислення й підтримки. Вона зазначила, що інструменти, про які йшлося під час зустрічі, будуть корисними в роботі з багатьма людьми, які переживають складні життєві обставини.

На завершення Тетяна Пашко підкреслила: завдання психологічної підтримки – не змушувати людину поставити крапку там, де історія ще не завершилася, а допомогти їй витримати період невизначеності й дійти до моменту, коли з’явиться ясність.

«Не потрібно закривати те, що ще не завершилось. Треба допомогти людині пройти цей період до точки, коли з’явиться визначеність. Допомогти витримати саме невизначеність», – наголосила тренерка.

І, мабуть, це головний висновок зустрічі: можна продовжувати чекати й сподіватися, зберігати любов і зв’язок із близькою людиною, але водночас не відмовлятися від власного життя. Турбота про себе – не зрада і не забуття. Це необхідна умова, щоб мати сили чекати, діяти, підтримувати інших і жити далі.

Нагадаємо, що проєкт «Допомога, відновлення, відбудова заради дітей та України, про яку вони мріють» стартував влітку 2022 року у п’яти регіонах: Запорізькій, Сумській, Миколаївській, Київській та місті Києві. А з початку 2026 року у цих же регіонах продовжується інша частина проєкту «Допомога, відновлення, відбудова заради дітей в Україні». За більш як чотири роки роботи десятки тисяч сімей з дітьми, людей з інвалідністю та похилого віку, ВПО, що найбільше постраждалими від війни отримали гуманітарну, просвітницьку та соціально-психологічну допомогу, діти отримали гранти на реалізацію своїх ініціатив у громадах, жінки пройшли навчання у грантовій школі та отримали гранти на розвиток малого бізнесу. Серед багатьох позитивних результатів проєкту став посібник із правилами гуманітарної роботи для ГО, який команда проєкту створила, спираючись на власний досвід роботи. 

Проєкт впроваджується у співпраці та за підтримки ERIKS Development Partner та Radio Aid (Швеція).