"Незручна" розмова про інтимне виховання підлітків

Підлітки, весна, кохання – це така собі вибухова суміш. Від яскравого вибуху сонця і молодечих почуттів багато хто може очманіти: батьки, друзі, пасажири в автобусі, бабусі на лавочці біля будинку, самі підлітки… Хтось переживатиме ночами, бо вимкнений телефон, будуть прочуханки та сварки через погані оцінки у щоденнику, бо час й енергія підлітка спрямована на об’єкт закоханості. А десь навпаки, буде злет натхнення та уяви – творчість прямо пропорційна душевному наповненню.

Хто хоч раз бачив закоханого підлітка, той знає, що в такий емоційний час у нього на лобі ніби є надпис «ЛЮБОВ», і цей стан впливає на всі розумні та практично-конструктивні дії, що є частиною буденного підліткового життя.

Ми нечасто говоримо зі своїми дітьми про перше кохання, хоча варто б розказати про свій досвід, як це було прекрасно та романтично. Варто сказати, що все гаразд, що це хороший стан, але слід контролювати певні бажання та потяги, бо дотики, поцілунки, обійми – всі ці дії провокують викид гормонів. Легше не дозволити себе поцілувати або обійняти, ніж потім стримувати себе під впливом гормону, наприклад, дофаміну, який викликає сексуальне бажання. Підлітки під час статевого дозрівання дуже чутливі до сексуальних подразників. Їх треба вчити, що володіти своїми почуттями і бажаннями – велика і найнеобхідніша робота над собою. «Той, хто володіє собою, краще завойовника міста», — казав мудрий цар Соломон.

А що ж з вихованцями в інтернаті? Хто там турбується та розповідає підліткам про таке? Хто і як знайомить з наслідками інтимного життя? Коли та з яких джерел діти отримують знання?

Там все аж надто просто та жорстко. Гормони та вседозволеність. Закриті двері та відсутність здорового прикладу. Надто раннє знайомство зі статевим життям з усіма наслідками. Там не розповідають про цноту й стриманість, про гармонію стосунків та повагу до інтимних речей. Про статеве дозрівання та особливості дівчачого та хлоп’ячого. Там статеві стосунки – частина буденного життя.

Життя дітей в інтернатній системі – непопулярна тема для нашого суспільства. Тема, яку готові прийняти лише ті дорослі, котрі вважають, що чужих дітей не буває. У моїй практиці багато «незручних» спогадів. Сьогодні згадаю тільки дві. Перша згадка – про очі 15-річного хлопчини, коли він о 7.30 виходив з кімнати вихователів, а я випадково зранку прийшла до інтернату. А друга – розповіді дівчат, які зарано, ще за стінами інтернатної системи мали справжніх друзів, дехто чоловіка та дітей. Розповіді про те, як до них в інтернат приїжджали «гості» та як вихователі ініціювали поїздки дівчат з таксистами у невідомому напрямку. Розповіді про біль та насилля. Розумієте, про що я.

Вони, правда, інакші. Ті, хто живуть за дверима інтернатної системи. Вони дійсно не розуміють і не знають багатьох речей. Вони деколи агресивні та не стовідсотково здорові. Але це лише тому, що вони живуть в дикунських умовах та не почувають себе комусь потрібними, не мають здорових прикладів для наслідування, не чують конче необхідних слів для дитячого зростання: «я поруч» і «я в тебе вірю». Так розпорядилася Доля. Можливо, для того, щоб у нас з вами був шанс стати людянішими, менш егоїстичними та не розучитися бачити чужий біль. Не розучитися надавати допомогу та підтримку тим, у кого в житті щось пішло не так успішно.

І знаєте, не треба багато. Треба просто не бути байдужим. Треба бути поруч. Треба побачити дитину у сусідській квартирі, звідкіля так часто чути сварки та дебоші. Вчасно звернутись до відповідних служб і стати на захист дитячих інтересів. Перестати просто їздити в інтернати, а почати спілкуватися з дітьми, які там живуть. Знати їхні імена та історії. Припинити возити подарунки та робити великі ремонти, а дарувати тепло свого серця. Стати для когось безпечним дорослим, якому можна довіряти. Стати Наставником. І тоді можна буде розповідати підлітку про весну, кохання та стосунки. Розповідати як друг, рівний рівному, просто старший та досвідченіший.