Перестаньте карати дітей за «порушення» ваших ідіотських «правил», не робіть їх інвалідами!

І вчителям поясніть.

Я завжди кажу, що я в першу чергу мати трьох дітей, а вже в другу – дитячий психолог, пише доктор Ліз Матеис на сайті The Mighty.

Я працюю з багатьма дітьми, підлітками, молоддю (і їх сім’ями) з СДУГ, тривожністю та порушеннями навченості. Я також входжу в батьківський комітет у школі своїх дітей, де навчаються діти з цими та іншими порушеннями. Я працювала шкільним психологом у державній школі і давала рекомендації дітям.

За роки своєї практики я не раз чула скарги батьків на те, що багато хто не розуміють і недооцінюють ті труднощі, з якими стикаються їхні діти.

Що таке порушення здатності до навчання?

Порушення здатності до навчання, дисфункція сенсорної інтеграції, тривожність, СДУГ (і багато інші порушення) невидимі. Унікальний склад кожної дитини визначається його оточенням (батьками, вчителями, педіатрами, психологами тощо), але його неможливо передбачити заздалегідь, він змінюється і не супроводжується набором інструкцій.

Що це означає для вас, як для батьків дитини з невидимим порушенням? Те, що вам доведеться відстоювати права своєї дитини, поки він/вона не навчиться робити це самостійно. Це означає, що вам доведеться просвіщати вчителя, директора, наставника своєї дитини, тому що його сильні і слабкі сторони неочевидні і найчастіше незрозумілі.

Розповім вам історію. Одного разу я була волонтеркою на шкільному уроці моєї дочки, коли вона ходила в перший клас.

Любий хлопчик з СДУГ хотів подивитися книжку з серії про «Допитливого Джорджа». Наставниця стояла над ним з таймером і зудила: «Вибери книжку. У тебе є 3 хвилини, щоб вибрати книгу. Ти вже вибрав книгу?»

Бідоласі навіть не дали можливості подумати. Я бачила, що він все більше нервує, причому загроза виходила від професіонала, чиїм завданням було допомогти йому зробити вибір.

Не буду брехати: ця ситуація вивела мене з себе. Вона знала про його діагноз і була знайома з його особливостями (хочеться думати), але при цьому заговорювала його, не даючи можливості навіть подумати про свій вибір. Хлопчик все більше і більше тривожився.

Я теж турбувалася все більше. Тому я підійшла, присіла поруч з ним на підлогу, подивилася йому в очі і сказала: «Тобі сьогодні важко зробити вибір?»

Він відповів: «Так».

Я запитала: «Чим я можу тобі допомогти?»

Він сказав: «Я вже прочитав всі книги про Допитливого Джорджа, тому мені нема чого вибирати».

Я запитала: «Може бути, ти хочеш почитати якусь іншу книгу?»

Він сказав: «Ні».

Тобто він, по суті, застряг. Ніхто не запитав у нього, чому йому так важко вибрати книгу. Але у нього над головою нависав таймер, і це тиск виводило з себе нас обох!

Йому загрожував похід до шкільного психолога з-за поведінкових проблем, а я не знала, як вирішити цю проблему.

Хлопчик все більше втрачав над собою контроль. Він почав скидати книги з полиці. Я не могла на це більше дивитися.

Я сказала наставниці: «будь Ласка, вимкніть таймер, і давайте обговоримо це з ним. Він застряг».

Вона відповіла: «Ви потураєте. Він повинен зробити вибір».

Я навіть не знала, як їй відповісти. Я подивилася на хлопчика і сказала: «І як ми вирішимо цю проблему?»

Він сказав: «Ну, я можу взяти книжку, яку я вже читав».

Я відповіла: «Відмінна ідея! Так і зроби!»

Розмірковуючи над тим випадком, я зрозуміла, що хлопчика, по суті, карали за його відхилення. У нього була наставниця, яку призначають у випадку, якщо дитині потрібна поведінкова, емоційна, соціальна або навчальна підтримка. Однак було очевидно, що вона вважає його проблему поведінкової, а його поведінка – умисним і маніпулятивним.

Я не нейробіолог, але я знаю, що за СДУГ і тривожністю варто нейрохимический дисбаланс і що при СДУГ і порушення здатності до навчання спостерігаються зміни в будові мозку. Тобто подібні порушення нічим не відрізняються від діабету, при якому підшлункова залоза не виробляє достатньо інсуліну. Але ж ніхто не буде вимагати від діабетика: «Просто попроси свою підшлункову залозу виробляти більше інсуліну. Вперед! Та скоріше!»

Само собою, забороняти дитині йти на зміну або позбавляти його балів у грі – несправедливо, коли він намагається відповідати нездійсненним для нього вимогам. Безглуздо чекати, що дитина раптом почне вести себе «як положено» тільки тому, що вже пройшло три місяці з початку навчального року.

Це порушення. Так само, як людина в інвалідному кріслі не може піднятися по сходам, дитина з СДУГ, тривожністю або порушенням навченості не може вчитися без щоденної підтримки. Швидше за все, це зміниться з часом, але підтримка, похвала та надання вибору – набагато кращий спосіб домогтися цього, ніж таймери і покарання.

Коротше кажучи: не карайте дитину за його відхилення. Йдіть на поступки і допоможіть йому компенсувати в собі цей недолік.

Якщо вам здається, що особливості вашої дитини викликають нерозуміння, домовтеся про зустріч з його вчителем і запропонуйте йому варіанти вирішення складних моментів, що виникають у ході навчання.

Наприклад, нехай дозволять дитині відпочивати між уроками. Нехай дадуть йому якесь щоденне завдання, яке підніме його самооцінку. Нехай дозволять вирішувати приклади стоячи.

Яка дитина хоче кожен день ходити в школу і мучитися? Жодної. Жодна людина не захоче проводити кожен день в муках, не отримуючи взамін і доброго слова.

Давайте разом допоможемо нашим дітям вчитися краще!

Микита Скоробогатов.