Порядок стягнення аліментів за кордоном

Обов’язком батьків є моральне виховання та матеріальне утримання дитини., що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й чинного законодавства, Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання.

Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Отже, батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), чи визнаний шлюб недійсним, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав.

З метою створення умов для захисту прав і інтересів найуразливіших верств населення України, а саме дітей і матерів одиначок, діє Конвенція про стягнення аліментів за кордоном (19 жовтня 2006 року).

Жінки та чоловіки нашої держави отримали можливість вирішувати питання про стягнення аліментів з громадян, які проживають на території іноземних держав. Порядок стягнення аліментів за кордоном

Законом України «Про приєднання України до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном» відповідно до статті 2 Конвенції, виконання в Україні функцій Органу, що приймає та передає документи, покладено на Міністерство юстиції України.

З метою забезпечення впорядкованого застосування в Україні цієї Конвенції, наказом Міністерства юстиції України від 29.12.2006 № 121/5 затверджена Інструкція про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном.

Інструкція визначає спрощену процедуру стягнення аліментів на дитину або утримання на іншого члена сім'ї згідно з Конвенцією у відносинах з такими державами, які є її сторонами: Австралія, Алжир, Аргентина, Барбадос, Бельгія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Бразилія, Буркіна-Фасо, Ватикан, Великобританія, Гаїті, Гватемала, Греція, Данія, Еквадор, Естонія, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Кабо-Верде, Казахстан, Кіпр, Киргизстан, Колумбія, Німеччина, Ліберія, Люксембург, Македонія, Мексика, Молдова, Монако, Марокко, Нігер, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Пакистан, Польща, Португалія, Румунія, Сейшели, Сербія, Словаччина, Словенія, Суринам, Туніс, Туреччина, Уругвай, Угорщина, Філіппіни, Фінляндія, Франція, Хорватія, Центральноафриканська Республіка, Чехія, Чилі, Швейцарія, Швеція, Шрі-Ланка.

Відповідно до ст.1 вищезазначеної Конвенції громадяни кожної із держав-учасниць, а також особи, що проживають на їхніх територіях, користуються на території всіх інших Договірних Сторін по відношенню до своїх особистих і майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни даної Договірної сторони.

Громадяни кожної договірної сторони, а також особи, які проживають на їхніх територіях, мають право вільно і безперешкодно звертатися до суду, прокуратури та інших установ кожної Договірної Сторони, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть бути їх учасниками, подавати клопотання, позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що і громадяни кожної Договірної Сторони.