Виховання дитини: бабця в законі і право на онука

Бабусі і дідусі мають право брати участь у виховуванні онуків, навіть якщо їхні батьки розлучилися

Жодні майнові справи за розпалом пристрастей і близько не можуть зрівнятися зі справами сімейними. А серед «сімейних» найгарячіші — безумовно, ті, де в центрі конфлікту стоїть дитина.

Україна — одна з неблагополучних країн за статистикою розлучень. Якщо брати цифри за останні кілька років, то в середньому у нас фіксується близько 130 тис. розлучень щороку — це значить, що практично кожен другий шлюб зазнає краху. Щоправда, ця статистика істотно різниться в залежності від регіону. Найміцніші шлюби — в західній Україні, де розпадаються 30% пар. Найменше цінують інститут шлюбу на півдні та сході, де фіксується 70% розлучень. Столиця перебуває приблизно посередині цієї статистики: в Києві якраз і розпадається кожен другий шлюб.

Що характерно, понад половина розлучень припадає на молоді пари. А значить, з великою імовірністю у таких парах є маленькі діти.

Колись читала популярну статтю про розлучення в Скандинавії. Найбільше вразило те, що коли у тамтешніх чоловіків і жінок питали, як вони вирішують психологічні проблеми дітей з неповних сімей, ті здивовано знизували плечима: мовляв, які такі «неповні»? І пояснювали, що у них розлучення відбуваються здебільшого полюбовно, і діти не лише не позбавляються одного з батьків, а навпаки, часто отримують додатковий комплект пап-мам (нових обранців батьків), а заодно бабусь-дідусів і зведених братів і сестер.

У нас же розлучення зазвичай — нервова і важка справа, від розриву стосунків страждають не лише діти та колишні «половинки», а й близькі родичі. І суперечка між ними, трапляється, закінчується в суді.

Ось, наприклад, історія, яка сталася в одній з південних областей (де, нагадаю, шлюборозлучна статистика є вельми песимістичною). Цікава вона тим, що за право виховувати дитину судився не батько, а... бабуся.

Отже, уявіть: історія починається в невеликому містечку, райцентрі. Молоді люди одружилися, народили сина. Коли малюкові було п'ять років, вони вирішили розлучитися. Розійшлися не по-хорошому, а із взаємними образами. Колишній чоловік був родом із села, що неподалік від містечка, і після розлучення він не надто прагнув спілкуватися з колишньою сім'єю. А от його батьки страждали через те, що не можуть бачитися з онуком. Але ображена мати дитини категорично не хотіла бачити «тих» бабусю й дідуся.

І тоді бабуся звернулася до суду. Вона просила виділити їй добу на тиждень, одну добу, з восьмої до восьмої ранку, з понеділка на вівторок: забрати улюбленого онука до себе додому, порадіти самій, побалувати його і віддати матері.

Розбираючи ситуацію, суд першої інстанції залучив до розгляду справи місцевий відділ у справах дітей міськради та провів судово-психологічну експертизу. І виніс рішення: бабуся має право спілкуватися з онуком. Але... лише дві години, щопонеділка з другої до четвертої пополудні, і в присутності матері. Бабусю це рішення розчарувало, і вона подала апеляційну скаргу до обласного суду. Той практично залишив рішення без змін, крім однієї частини — час спілкування перенесено з понеділка на суботу. Суд мотивував це тим, що хлопчик пішов у перший клас і будній день був не найкращим часом для спілкування.

Після цього бабуся подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Погодившись на те, щоб онука віддавали їй по суботах, вона просила дати їй час з ранку суботи до ранку неділі — щоб вона могла забрати на цей час малюка до себе. У скарзі йшлося про те, що спілкування з дитиною в присутності матері й у будинку матері порушує право бабусі брати участь у вихованні дитини, а також інтереси самої дитини.

Виносячи остаточне рішення, суд вищої інстанції спирався на результати психологічного обстеження дитини, бабусі з дідусем, матері. У малюка діагностували психоемоційну нестабільність, тривожність і відсутність сформованого відчуття сімейних зв'язків, але дідуся з бабусею було визнано людьми пристойними в усіх відношеннях. Проте шестирічному хлопчику все-таки краще було б спілкуватися з ними на «своїй» території, тобто в будинку матері та в її присутності.

В результаті скарга бабусі була залишена без задоволення. Їй дали по дві години для спілкування з онуком: по суботах, в будинку матері й в присутності матері.

«Справді, ст. 257 Сімейного кодексу говорить про те, що дідусі та бабусі (а також прадіди й прабабці) мають право спілкуватися з онуками й брати участь у їх вихованні, і батьки не мають права чинити їм перешкоди, — пояснює юрист Тамара Бєлова. — Однак межі цієї «участі у вихованні» визначає суд: чи будуть це побачення в будинку батьків, походи в гості, поїздки на відпочинок. І основну роль під час винесення рішення суду грають тільки інтереси дитини. Саме для цього проводяться судово-психологічні експертизи, до розгляду справи залучаються працівники соціальних служб, ретельно досліджуються житлові умови, спосіб життя всіх дорослих, які претендують на увагу дитини».

Але головний висновок все ж полягає в тому, що бабуся з дідусем мають право на спілкування з онуком. І можуть домогтися цього законним шляхом.

Антон Вересов, дитячий психолог, у свою чергу сказав, що діти старшого дошкільного віку часто мають почуття провини за розлучення батьків, і це стає для них сильною психологічною травмою. Переживати травму їм легше у звичній, безпечній обстановці, і найчастіше це рідний дім. «З іншого боку, універсальних рекомендацій у таких ситуаціях не існує, — додав психолог. — Кожен випадок унікальний. Якщо у дитини раніше були близькі й довірчі стосунки з бабусею, і малюк звик ділитися з нею своїми проблемами та переживаннями, то немає нічого страшного в тому, що якийсь час він проводитиме у неї вдома».

Одним словом, універсальних рецептів щодо цієї проблеми немає. От тільки прикро, що часом питання, кому і як спілкуватися з дитиною, доводиться вирішувати через суд.